Конкурс


Мобільні додатки
Надання адміністративних послуг
Інтернет-приймальня
Єдина система місцевих петицій
Звернення громадян
Веб-платформа “Відкрите Місто”
Електронні сервіси
Електронна реєстрація дітей в ДНЗ
Правила благоустрою міста Долина
Розклад руху пасажирських автобусів по місту


Архіви публікацій


Урядові сайти

Президент України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України

Долинські ресурси

Долинська райдержадміністрація Долинська районна рада
Долинська центральна районна бібліотека Краєзнавчий музей Бойківщина
Спільнота долинян вконтакті Солодка Долина
Благодійний фонд громади м. Долина Карпатський трамвай. Найкращий відпочинок в Карпатах

Наші партнери



Сесія

 

______________________
Засідання сесії Долинської міської ради відбудеться:
Початок роботи о:

Виконком

Чергове засідання виконкому Долинської міської ради відбудеться 27 вересня 2017 року
Початок роботи о 14:00 год.

Долинське радіо


Енергоефективний калькулятор

Долинська міська рада у Facebook
Долинська міська рада на YouTube

Лічильник


Адміністрування сайту


Опитування

Шановні Долиняни! Оберіть найкращий, на Вашу думку , зразок Малої Архітектурної Форми "Я люблю Долину"

Переглянути результати

Loading ... Loading ...

Детальніше:


17.05.2017

На ниві століття

Долиняни-старійшини

НА  НИВІ СТОЛІТТЯ

Багата Матерями-берегинями земля українська. У ці травневі дні  90-ліття  відсвяткувала  Розалія Йосипівна Лук’янчук-Ткач. Від міського голови Володимира Гаразда, міської ради і всієї громади поважну ювілярку привітав секретар міської ради Віктор Гошилик.
“Відчуваю вас, вашу присутність, шкода, що не бачу. Кажуть, що Долина зараз дуже гарна…” – каже ювілярка.
Вона щодня не менше восьми годин молиться за дітей, онуків, правнуків, за Україну, за рідне місто. Найбільше її побажання – щоб був у нашій державі мир і спокій.

Розалія, донька Йосипа, побачила світ  12  травневого дня   року Божого 1927 у селянській родині в селі Кульчиці Самбірського району Львівської  області.  Гордиться, що  це – батьківщина двох славетних українців: гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і  мандрівника Юрія Кульчицького. Перший надовго віднадив  османів-завойовників від України, а другий  – навчив Європу  готувати добру каву.

Певне, про кожну людину, яка дожила до таких років, можна написати книгу.  Тож ми  продовжуємо свою розповідь про ювілярку.

Розалія  прагнула вчитися, ходила до сільської школи. З п’яти років  разом з батьками  ішла до церкви, не пропускала жодного  Богослужіння.   У дитячій пам’яті залишилось священикове: «Брати і сестри, на Великій Україні страшний голод.  Треба  зібрати  допомогу, хліб…»

«Церква, школа і читальня – це були три основи, на яких трималось українське село, – каже Розалія Йосипівна.

«ДНІСТЕР НІС  КОЛОССЯ З ПОЛІВ…»

Їй було 12 років, коли почалася Друга світова війна. А потім до Галичини вступила Червона армія. І  почалося   окупантське пекло. Читальні  закрили. Запанували в  селі злидні. Не було збіжжя засіяти ниви: «1942  рік був дуже важкий. Ішли все літо проливні дощі. Повені знищили нам врожай і  Дністер ніс колосся з полів…».

Німці, які мали перевагу  в чисельності військ, червоних відігнали. Відтак  забороняли українські організації, а підпільників розстрілювали.

 І донині пані Розалія  прокидається вночі, а перед очима – уривки  страшного  спомину.

«12 хлопців,  руки в них зв’язані. Тільки крикнули «Слава…!»  А потім … постріли, постріли».

У Самборі був  організований у ті часи Український комітет. І Розалія  вступила на курси вихователів. Спочатку працювала вихователькою у селі Бабино за Дністром, а відтак – у селі Кружиках. Це був 1943 рік. Часи важких випробувань чекали попереду.

«ЯКЩО ПОЧУЄШ, ЩО  МЕНЕ НЕМА НА СВІТІ…»

«Якось ішли  ми на виставу в село Кульчинці Шляхуцькі. Хлопці  почали сваритися за дівчат, вже й до  бійки б дійшло. І тут Володимир Ворончак, старший на 10 років, утихомирив їх, насварив, що негоже так чинити.

З Розалією Володимир  подружився, а згодом дружба переросла в кохання. Перше, справжнє, щире.

 «У 1946 році  ми повінчалися.  Народився у нас  хлопчик , Богданчик…

 Володимир був з когорти нескорених. Як і інші хлопці-українці з українського осердя  Краківського університету, виступав проти  польської окупації, певний час був ув’язнений у Березі Картузькій. 1948 рік був для українського підпілля дуже важким. Багато хлопців  у криївках загинули.

Однієї глибокої  ночі, як всі в хаті спали, Володимир  прийшов.  Взяв малого на руки, довго носив  його, заколисував, леліяв.

А потім сказав, що прийшов попрощатися. Що боротьба продовжується. І треба переходити за кордон.

«Якщо почуєш, що  мене нема на світі, то щоб ти знала: я не був злодій, не був  втікач. Я боровся за волю і незалежність рідної  України. І…бережи нашого сина…»

Це було 12 лютого 1948 року. А 4 березня їх у криївці усіх вбили.  Моя подруга якраз їхала до церкви вінчатися. Весільну процесію  зупинили. Святочно убрані сани, коней в упряжі забрали і поїхали ними в ліс. По наших неживих  повстанців…»

 « Я ДОВГО НЕ ПРИДИВЛЯЛАСЯ, ХТО ТО МЕНІ РУКУ ПОДАЄ…»

Спокою радянська влада не дала. 18 грудня 1949 року всю родину: батька, маму, сестру, Розалію з маленьким сином етапували до Борислава, а звідти в товарняках повезли у Красноярський край. Сім тисяч кілометрів, на стінах товарняків  –  сніг, лід і іній.  Але, слава Богу,  доїхали  живими.

Опинилися у Хакаській республіці,  поселенні  Аскіровка.  Розалію  примусили працювати різноробочою на гідролізному заводі. На роботу возили  в’язнів в пекучий  холод, на вантажівках. Якось трапилося страшне. Ішов малий Богданчик до  дідуся на завод і потрапив  в аварію.  Одна нога була геть розтрощена.   Дитина могла і не вижити, бо тоді не було ані  медикаментів,  ані наркозу. Але хірурги з Поволжя врятували малому ногу, склали її  по частинах.

Коли навесні 1953 року помер Сталін, в’язні таборів зраділи. Чекали на якісь  зміни. Розалію  теж чекали зміни у її житті.

«Вантажівка, на якій нас возили на роботу, мала високі борти. Забратися наверх мені завжди  допомагав  один хлопець. Холоднеча, ми закутані, я довго не придивлялася, хто то мені руку подає. А  якось розговорилися…  Згодом він запропонував одружитися.  Табірне начальство  наполегливо відмовляло, нашіптували, що навіщо йому, хлопцеві молодому,  жінка з дитиною. Але Іван не відступав. Сказав, що нехай  дадуть довідку і дозвіл на одруження. А за день – два він розлучиться. Так і обдурив їх.

«В нас згодом народилася дочка Марія. Видно, що його і на допити викликали, і  тиснули на нього морально, та він ніколи про це мені не розповідав, не признавався. А  прожили ми з Іваном в парі  59 років…»

«У ЧЕРВНІ БУДЕ 55 РОКІВ, ЯК Я В ДОЛИНІ»

Розалія Йосипівна розповідає, що нелегко було  отримати звільнення із сталінських  таборів, та ще важче було отримати паспорт і прописку. Разом з чоловіком і чотирма дітьми   після  звільнення з Сибіру   зупинилися на довгих  шість  років на Донбасі, у місті Комунарську. В Долину приїхали  в 1962 році.

«У червні буде 55 років, як  я в Долині. – каже Розалія Йосифівна. – До того часу в місто переїхала сестра з чоловіком.  Їх не приписували на Львівщині.  Сестра добилася на прийом до голови радянського уряду  Косигіна, який тоді  перебував у Трускавці. Він її вислухав і розвів руками. Сказав, що нічим не може допомогти бо це «удел местной власти».  Сестра ішла плачучи, а тут  старенький пастух, який пас попри дорозі корову, запитав її: «Чого ти плачеш, дівчино?». Вона і розповіла. А той  мудрий чоловік порадив: «Їдьте в Долину. Там  нафту відкрили. Без житла і роботи не будете».  Так вони і  опинилися в Долині.

Розалія Йосипівна згадує, що  як і сестриній родині, так і їхній було дуже важко з пропискою, з житлом.  Влаштувалася у лікарню сестрою-господинею. А чоловік Іван був майстром на всі руки,  збудував дім. Діти  змалечку привчались до праці, в усьому батькам допомагали.

«Як Україну проголосили, було мені 64 роки. Словами не передати, як  я дякувала Богові, що дав нам велику силу вистояти і  вижити у  ті нелегкі часи…»

ВІСІМ ГОДИН МОЛИТЬСЯ. ВСІ МОЛИТВИ ЗНАЄ НАПАМ’ЯТЬ

Ювілярка ніколи не забувала дорогу до храму. У церкві Різдва  Пресвятої Богородиці міста  Долини  вона вже 24 роки є учасницею сестринського церковного братства.  Хоч майже не бачить і читати не може, та  всі молитви знає напам’ять. І хоч  вже важко ходити,  бо далися взнаки пережиті голодні роки й сибірські холоди, Розалія Йосипівна молиться вдома. Щодня не менше 8 годин. Молиться з Україну, за рідне місто, за мир. За дітей, онуків і правнуків.  Наша  поважна ювілярка пишається  ними.

Виросли  всі четверо дітей гідними людьми, усі отримали вищу освіту. Богдан став добрим фахівцем – інженером, працював на компресорній станції,  Марія – знаним лікарем,завідувачем відділення Долинської ЦРЛ,  Володимир –   відомим будівельником, свого часу очолював Долинський райагробуд,  а Оксана – вчителем, талановитим педагогом, і нині  є директором однієї з кращих  столичних  шкіл у Вишневому, під Києвом. До речі, вступити дітям репресованих  у виші  було  дуже важко. Доводилось  подавати  документи по три-чотири рази,  звертатися за допомогою до профспілок.   Упродовж  всього  часу за ними стежило   всюдисуще  око нищівного КГБ.

 Колишня  учасниця ОУН-УПА живе у великій  дружній родині: дочка, зять, онучка з чоловіком і двоє правнуків.

 А  вітали її з ювілеєм  7 онуків і 13 правнуків. « Я дуже радію, що  вони ніколи мені не сказали «бабо», а лише «бабцю», – усміхається  Розалія Йосипівна.

 ДОВГОЛІТТЯ – ЦЕ  ВЕЛИЧЕЗНА ЛЮБОВ ДО ЛЮДЕЙ, ДО УКРАЇНИ, ДО ЖИТТЯ

Розалія  Йосипівна «розміняла» сотню літ.  Що ж допомогло дожити до таких поважних років?  Найперше, вважає ювілярка – молитва і щира віра. Ні в чому не зневірилась, ні на кого не тримає зла.

А іще вона завжди зберігала спокій, навіть у дуже тривожних  життєвих ситуаціях.   Пережила 6 складних операцій.

Зізнається, що  знає міру  і вибір у  їжі.

Не їсть  нічого жирного, м’яса. Полюбляє  перші страви, молочні продукти, овочі, фрукти.  І щоб  все було натуральне, « без хімії».

  А третя, важлива складова довголіття –  величезна любов до людей, до України,і до життя…

Ми ще раз щиро вітаємо  Розалію Йосипівну з  поважним ювілеєм. Дякуємо, що здобули для нас вільну й незалежну Україну. Нехай Ваші наступні весни будуть світлі, легкокрилі,  Всевишній оберігає і до ста літ діждати помагає!

Галина Максимів