Архіви публікацій


Урядові сайти

Президент України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України

Долинські ресурси

Долинська райдержадміністрація Долинська районна рада
Долинська центральна районна бібліотека Краєзнавчий музей Бойківщина

Наші партнери



Сесія

 

______________________
Засідання урочистої 41 сесії Долинської міської ради відбудеться 24 серпня 2018 року
Початок роботи о 10:00 годині

Виконком

Чергове засідання виконавчого комітету Долинської міської ради відбудеться:
Початок роботи о:

Радіо


Долинська міська рада у Facebook
Долинська міська рада на YouTube

Опитування

Який, на Вашу думку, є найбільш ефективним інформаційний ресурс про роботу Долинської міської ради?

Переглянути результати

Loading ... Loading ...

Адміністрування сайту


Лічильник


07.02.2018

Екскурс у недалеке минуле: МІСТО ЖАСМИНОВОГО ЦВІТУ

600-річчю Магдебурзького права в Долині присвячується

 Екскурс у недалеке минуле: МІСТО ЖАСМИНОВОГО ЦВІТУ

Завдяки випадковому, але щасливому збігові обставин у нашому розпорядженні опинився абсолютно, за деякими припущеннями, невідомий на Долинських теренах текст, котрий стосується відносно недалекого минулого нашого міста. Це – погляд на рідне місто колишнього долинянина, котрий тривалий час перебував на чужині й, по суті, став громадянином закордоння; його спогади про молоді роки, про приятелів, знайомих і знайоме. Водночас цей погляд для теперішніх НАС є віддаленим від сучасності на півстоліття. А загубився отой текст на одному з польськомовних Інтернет-сайтів, в оригіналі його заголовок звучить як “DOLINA, MIASTO KWITNONCYCH JASMINUW”. За нашими припущеннями, ця розповідь ніколи не звучала українською мовою, а авторство належить Францішеку Стемлеру, творцю книги “Люди Долини”.

*     *     *

     Долина, місто квітучих жасминів. Нотатки про перебування в червні 1972 р.

     Декілька років тривали потуги щодо запрошення, нарешті, під кінець літа 1971, пошта принесла блакитний документ, який стверджував, що Францішек Хенриковіч має право найпізніше до 13 червня 1972 р. прибути до Долини, Івано-Франківської області, на термін до 30 днів.

     Мав право, але водночас мав і проблеми, в результаті чого треба було чекати аж до весни 1972 р.

     Їдемо румуном. Дівча в Orbisie порадило, щоб я скористався іншим віконцем, бо пасажир, котрий стоїть переді мною, їде аж до Канади, отже оформлення його документів займе трохи більше часу. Я не дослухався до порад отої панянки, пояснивши їй, що Львів не є менш поважний, аніж Оттава. Й, окрім того, зауважив, що дуже добре знайомий з її шефом, який уже відправляв мене до Югославії й кількаразово – до НДР.

     Одночасно з вирішенням проблеми документів отримую пораду від шефа отої панянки з віконечка: скористайся, пане, спальним вагоном, незважаючи на денну пору, адже перенесуть пана в Перемишлі на широку колію без пересадки.

     Вся ця забава коштувала лишень 350 злотих і виявилася дуже практичною. Спальний румунський вагон, який в народі називали просто румуном, був майже порожній; польський провідник вражений лінощами, розслаблений; вікна вагону зачинені наглухо, на кшталт зимового періоду, бо румунське залізничне керівництво не дозволяє їх відкривати, незважаючи на літо за вікном й духоту всередині. Також бракує гігієнічного паперу (напевно, румуни ним взагалі не користуються). Чаю, в принципі, замовити можна, але при тій умові, що з таким проханням звернеться не менше, як четверо пасажирів, бо інакше невигідно його готувати.

     Але попри те все, ситуація люксусова. Чудово відпочивав сам один в купе, занурившись в найактуальніший детектив Барбари Сейдлер.

     Польська прикордонна служба куртуазійна й дотепна. Повідкривали вікна спеціальним ключем, дивуючись, що провідник засмажує нас у задушливих закапелках. Зауважують, що прямуємо до країни “made wsio charaszo”…

     В митну декларацію належить вписати всі речі й оцінити їх, і найліпше так, аби вартість подарунків не перевищувала 1000 злотих. Однак ми на цінах добре не знаємося.

     Після двох годин маневрування й перекладання спальних вагонів ми опинилися на широкій колії. А в Мостиськах уже повіяв інший вітер. Прикордонна служба сухо офіційна, ґонорово забирає документи й відносить їх до начальника, а митники щось шукають у валізах, перераховують рублі, котрі перевозяться, записують обручки, уточнюють, скільки пар босоніжок везу (товар, який в Україні користується великим попитом). Урочисте переведення на дві години стрілок годинників. Ще трохи часу, й… о! – ми вже у Львові.

     Перші враження. Двірець у Львові не змінився, всюди чистота й порядок, але куди подівся напис “Leopholis semper fidelis”?

     Перед двірцем – центр міжміських автобусів. Людський натовп блукає поміж великою кількістю авт. Гамірно й тісно. З розрегульованих гучномовців раз по раз продирається голос диктора – автобус до Тернополя (Рави Руської) відправляється…

     Потяг до Долини о першій годині вночі. Квитки на автобуси в напрямку Стрия, Долини,

Івано-Франківська, Чернівців давно продані. Залишається тільки далекобіжне таксі. Авта стоять, пасажири крутяться довкола, але де ж водії? Ота нарочита їх відсутність провокує знервованість серед прибулих потягами пасажирів і, як виявилося, буде мати вплив на розмір оплати за проїзд.

     Нарешті стаю до розмови з таким, котрий може їхати в напрямку Івано-Франківська. Скільки? Двадцять п’ять рублів. Даю двадцять. Роздумує. Під час дискусії довкола нас згуртовується жменька роззяв, у котрій переважають водії-таксисти. Суб’єкт продовжує вагатися. Зголошується інший, готовий їхати до Долини за 20 рублів, але перший прийняв рішення (зрештою, має доволі приємне інтелігентне обличчя). Садовить мене на місце біля водія, тобто поруч із собою, і запитує, чи може взяти попутників до Стрия і Моршина. Ну звичайно, чому би й ні. Але чому водії довкола за животи хапаються від сміху?

     Диспетчер з червоною опаскою на кашкеті й на рукаві вручає водієві розпорядження на виїзд і ми рушаємо. Нагадує мені це все збір мита на границі міста Долини за багато років до початку війни.

     Водій вирішив собі бути для мене чічероне: пан може пишатися тим, що народився в Долині. Це місто в СРСР перебуває на другому місці з точки зору видобутку нафти, й то нафти найвищого ґатунку. Потужним є також видобування в Долині підземного газу: труботяги розпроваджують його по цілій Україні. А це Миколаїв з величезними цементними заводами. Моршин – то перлина радянських здравниць. Сюди приїжджають люди з усього Радянського Союзу, аби лікувати нирки й печінку. Поглянь, пане, які тут палаци понабудовувані. Болехів – то діра. У Гошеві в церкві й колишньому кляшторі Василіан споряджено санаторій для дітей, хворих на туберкульоз кісток …

     Він мені отак це все розповідає, а я зором відслідковую знайомі мені місця.

     Власне перетинаємо ріку Свічу. В Гошеві, поруч з мостом – місця таборування карцерів з Долини. А ото тут ми з Казьом переголодували цілий день, бо всі яйця виявилися зіпсутими. Через отакі яйця Юзек Любачевський (Ціфцик) потерпів? Помер, навіть не був хворий…

     Отак через дві години ми досягнули Долини (якихось 100 км). Долина є прикладом міської агломерації. В даний час Долина – це три окремі територіальні осередки: 1. наше давнє містечко; 2. дільниця промислового видобування нафти і газу на Підлівчу й 3. сучасна житлова дільниця на Брочкові.

     Центр давньої Долини й нині є осередком урядових установ повіту і складається з передвоєнних будівель, котрі доволі добре утримуються, переважно в перловому й рожевому кольорі, з домішками натуральних втрат через старість і незначні добудовування, в тому числі двох торговельних павільйонів (один у процесі викінчення). В центрі домінують, як і в давніші часи, костел, церква, божниця і саліни.

     Аж пізніше я зорієнтувався, що лічильник у таксі на практиці служить для розрахунків поміж водієм і диспетчером. Для порахунків поміж водієм і пасажиром існує усна домовленість. Вартість за місце в таксі від Львова до Долини становить 3 рублі.

     Прибрано з центру міста паркани, застосовано тут і повсюдно металеву сітку, розширено вулиці, завдяки чому на передньому плані з’явилися будинки, які раніше були заховані в городах і садках. Так, на нинішній вулиці 9 Січня хідники, звані нині тротуарами, тягнуться відразу попід вікнами будинків. Базаркевича (їдальня), Апекселера (споживча крамниця), Чаплинських, Совінського, Вейссів, Спасівки… Поміж будинками – квіти, дерева, кущі, переважно жасмини.

     Поза центром давньої Долини розквітає індивідуальне житлове будівництво. Від Вейссів догори все загущене однородинними будинками, завжди з городами. Протяжність такої забудови від Гусакові провадить на тильну сторону Окописка. Використовується кілька типових проектів з тим, що переважають квадратні будівлі з чотириспадистими дахами.

     Комунікаційна мережа розв’язана дуже цікаво. Автострада Львів, Долина, Івано-Франківськ, Чернівці провадить так, як і перед війною, однак з об’їздом Моршина і Долини (біля млина шосе скеровує на Загір’я, перетинає дорогу Новичка – Рахиня й на далекій Одиниці потрапляє знову на давню трасу). До центру Долини можна доїхати збігаючою донизу від автостради, поруч млина, давньою так званою «новою дорогою» (Міцкевича), біля Гошовських.

     Мережа автобусної комунікації міста Долини провадить: 1. до далекої Одиниці автострадою Новичка – Ринок – Брочків – залізничний вокзал і 2. під Запустом – Оболоня – Ринок – Брочків. Ціна за кожен проїзд становить 5 копійок. Квитків пільгових, місячних, регіональних, виробничих ще не вигадано.

 Населення великої Долини (30 тисяч мешканців) складається: 1. з автохтонів, передвоєнних українців: Грицаїв, Вінницьких, Антоновичів ітп. 2. з виселених з Польщі українців і 3. з втікачів з села, переважно з причини опромисловлення сільських теренів. Автохтони й переселенці – то чесні люди з високим рівнем культури, прив’язані до церкви, котрі не заангажовані політикою. Займаються присадибним рільництвом, працюють в салінах, у транспорті й в різних інших службах. Переселенці постійно ностальгують за своїми теренами в Польщі.

     Втікачі з села асимілюються в місто шляхом побудови однородинних будинків. В більшості своїй це робітники в першому поколінні, мешкають у виділених на Брочкові помешканнях за правилом: «одна родина – одна кімната». Ця група – це переважно пихате хамство.

     Життєвий рівень. Заробітки здаються надто низькі. Вчителька заробляє від 80 до 120 рублів, висококваліфікований буровик – до 300 рублів, салінарний пенсіонер має 56 рублів, прибиральниця-пенсіонерка має 36 рублів. Дешевими є транспорт, квартири, газ, світло. Дуже дешеві товари першої необхідності: хліб, борошно, молоко, каша. М’ясо свине з кісткою 3,5 рубля, тобто дороге; горілка після 100%-ного подорожчання – 0,5 літра 4 рублі. Чоловічий костюм – 80 рублів. Люди поповнюють кошти для виживання власною відгодівлею домашньої худоби й курей. Приватних автомобілів у Долині заледве декілька.

     Освіта і культура. У Долині є 5 десятилітніх загальноосвітніх шкіл, автомобільна і механічна школи, 2 будинки культури (третій будується), багато їдалень, 2 ресторани, притому один, згідно нашої номенклатури, категорії S. Долина має багато парків і скверів, пристань на міському ставі з прокатом човнів. Гордиться також кількома пам’ятниками: на ринку біля Люблінера і біля ставу.

     Долина моєї молодості. Географія моїх детальних зацікавлень під час перебування в Долині зосереджувалася на колі спогадів усіх тривалих молодих років: Брочків, залізнична станція, резиденція пана Мозза, Загір’я з садибою родини Савицьких (там, де ялівка розчімхнулася), будинок Татаревича, Новичка, Одиниця з видобувальнею солянки (яку називають сировицею) і хата Влодзя Нєв’єрського, Оболоня, Під Запустом, Бабієва Гора, Замчисько, Обліски. Протягом кількох днів оббіг багато місць, окреслених отим колом, і не раз замислювався над сучасністю.

     Так окреслена географічно моя Долина є прекрасною, красивішою, ніж була в часи моєї молодості. Чиста, дуже зелена, духмяніюча черемхою, напівдикою рожею і жасмином. Чи то зі Знесіння споглядаючи, чи з Бабієвої Гори, чи з Замчиська, завжди барвиста, прекрасна картина, котру навіки намагався утримати в пам’яті.

     Зустріч з місцем народження – це глибокі переживання. Вулиця Садова, то наша земля, на котрій народилися й виростали, то давній дім, означений номером 290. Після виїзду Мами посесію отримала переселена з Польщі родина Васильєвих, котра складалася з подружжя й підростаючого сина. Побудували дім, посадивши його в основному на фундамент старого будинку. Нинішній будинок однак є ширшим, так, що майже торкається грушки дулі. З боку вулиці є прибудівка. Вкритий ґонтами. Брама й сяка-така огорожа на давніх межах. При будинку викопана студня з дуже смачною водою (одним душком випив півлітрове горня). На місці стодоли – невелика господарська будівля. На посесії – чорний, дуже злий пес. Сад запущений, що додає якогось дивного настрою. Ще існує один з конарів яблуні, під якою стояв стіл. Є солодка яблунька на висоту стодоли. Але нема вже отої, котра родила дикі квасні яблука. Менший потік змінив  русло. Алея попри потокові заросла. Маленькі в наші часи смерічки і ялинки виросли, стали потужними деревами. Однак нема ялини, посадженої Мамою внизу в городі. Господарі минулого року повмирали. Залишився тільки Альоша Васильєв, приємний, пристойний чоловік. Господарює по-кавалєрськи, займаючи увесь будинок, бо його не так давно покинула жінка. Між іншим, викопав на городі, при потоці, ставок і запустив коропів. Прижилися.

     Наш другий дім має вигляд, як і раніше, тільки що дах пофарбований на бордо. Кладка така сама. При будинку – величезна мамина ялина. Мешкає в ньому три родини: пенсіонер майор, пенсіонер керівник паспортного столу і жінка-обліковець. Перед будинком, на полі Мацевички – закрут дороги з вулиці Садової в напрямку Калинівки, вже цілковито забудованої. Дорога вздовж нашого городу тільки для піших. Замість мосту, з котрого в часі забави впав Казьо, кладка для піших. Йду старим хідником з каменю в бік Гусакові. На березі, як і раніше, стада гусей. Будинків Любачевських, Гредчаків і Николки вже нема. Окописко – це тільки лежачі кам’яні надгробки. На Кулі – хрест, як за наших днів. За огорожею, біля хреста, квітнуть квіти.

     Ошатні будинки: Добжанських, Антоновичів, Стасінкевичової. В городах – кущі, квіти, городина, часом – чудова пшениця. Присів на лавці біля хреста, зберігаю в пам’яті панораму з добре видніючою звідси вітцівщиною. Пане Франю, ви такой приїхали до нас, – каже чудовою польською мовою, як виявляється, Жмуркевичова, з дому Міля Добжанська, і починає плакати… Дуже шкодує, що не виїхала з усіма до Польщі. Але відвідувати чисельну родину в Польщі також не хоче. Була вже, але більше не поїде, бо пізніше гірше й важче жити.

     Ринок. На стіні зі сходу – величезних розмірів різьба, котра представляє боротьбу радянського солдата з гітлерівськими нападниками. Святий Флоріан змушений був вступити йому місце.

     Там, де був Лейтер, тепер павільйон: на партері – гастроном, на поверсі – ресторан. Йдучи до низу міста, впізнаю деякі будинки і магазини, тепер значно краще утримувані, хоча традиція залишилася дотримана: текстиль і далі навпроти церкви. На давніх місцях «М’ясо» і «Хліб». Дійшов до склепу з назвою «Молоко». Повертаюся вулицею Зеленою, чистою, як ніколи раніше. Тут розташована пошта, видніються будівлі Полміну (тепер гаражі) й Маґістрату. Цей останній дуже кольоровий, але десь загублено герб міста – п’ять топок солі. В приміщенні Сокола – Будинок Культури. Архітектуру не порушено. Мимоволі, як давніше, заглядаю у вікна першого поверху: нема ані Дзідки Хеблувної, ані її мами. Будинок Штеня ніби ще більше присів до землі. Ліберсбрук поруч зі школою полатаний.

     Сквер перед школою зробився понурим, бо дерева виросли до висоти поверхів. Пригадую собі, що косили тут з Казьом і М’єцьом конюшину і возили ручним візком для корови. Минаю інтролігаторню  Вцінінґера й осередок Рільничого Гурту, місця багаторічних відвідин нашого батька.

     Замчисько відвідую з двома молодими вчительками музики. Дивуюся, що, властиво, нічого тут не змінилося. Ділюся спогадами з часів молодості, пов’язаними з цими місцями. Тут відбувалася забава у фанти. Дивно, але мої приятельки не мають про це жодного поняття.

     Трасу Бабійова Гора, Під Запустом, Оболоня долаю з Янкою Павлович-Ротбауер, яка докладно пояснює історію останніх років, котрі стосуються всього, що на видноколі. У нас колгоспи тільки на далекій Одиниці й на Знесінні. Бачиш он там оброблені поля і стада колгоспної худоби в загорожах?

     Під Запустом зустрічаємо при праці в полі пристойну абияк одягнену жінку середнього віку. Пізнаєте? – запитує Янка. Так, це пан Стемлєр, тільки не знаю котрий. Я їх ніколи не розпізнавала, знаю тільки, що дуже шанували свою маму. Була це Грицеївна, по чоловікові Антонович.

     На Оболоні капличка св. Юзефа, чудово опоряджена.

     Родинний дім Сорочинських перебудований. Немає оброслої хмелем веранди кохання. Дім зайняла родина Бойдуників. То трагічна родина, розповідає Янка. Спочатку повісився син, а пізніше, від розпачу, батько. Обидві вдови ходять тепер на цвинтар оплакувати своїх чоловіків.

     Коли виходили з посесії Сорочинських, якийсь робітник з висоти будинку, який споруджується навпроти, кричить по-польськи: День добрий, пане майоре! Підходжу і вияснюю непорозуміння. Цей мешканець Оболоні прийняв мене за майора Сорочинського. Попри слушній нагоді довідуюся, що Ванда Сорочинська перебуває в Америці, а Целя вийшла вдруге заміж і мешкає у Варшаві.

     Дім, у котрому мешкає родина Рабчуків, подібно як й інші салінарні будинки, добре збережений.

     Одну полудневу часину провів у товаристві молодих осіб на ставі. Плавали гамбуркою. А дівчата, як то дівчата, – випитували про життя у Варшаві: як молодь проводить вільний час, як одягається, які має погляди на життя і тп. Не вірили, що можна ходити містом у шортах і що молоді дівчата палять у громадських місцях. Зорієнтували мене при тій оказії про суспільні стосунки в Долині. Молодь не має де відпочити і провести свій вільний час. В будинках культури тісно й нудно. Танці в одній молодіжній залі, щоправда, безплатні, але тільки в суботу й неділю (це є дні, переважно вільні від праці), але жахлива тіснява, а оркестр грає повільні вальси, польки і козачка. Не знають, що це таке – приватки. Зорганізування чогось такого викликало би обурення й плітки.

     Церква в Долині прекрасно відреставрована, огороджена низькою сіткою кольору срібла, діюча в неділю протягом усього дня, а в буденні дні – лишень вранці й увечері (не можна відривати людей від праці впродовж робочого дня). Коли я був у тій церкві останнього разу? Напевно, в 1924 р., у Велику п’ятницю на Боже Тіло. Образи й золоті ворота, здається, ті ж самі. Власне, відбувається заупокійна служба. Статечний священик, виселений з Польщі, й дяк, при участі кількох жінок надзвичайно гарно співають. Мелодія Вічної пам’яті переслідувала мене кілька днів.

     Будівля костелу не зазнала змін від моїх часів, гарно оновлена. Лишень нема хреста на вежі, сигнатурки й дзвінниці. Молода жіночка, котра давала лад травникові при костелі, охоче дає згоду на відвідини спортивної зали, інстальованої в костелі. Ні до чого, каже, був отой такий дорогий ремонт. Коли взимку опалює залу, то на стелі, внаслідок переморожування даху, утворюються бурульки, які спадають донизу й унеможливлюють використання зали за призначенням. Також відлітає фарба, коли м’яч вдаряється у стелю. Напевно, цю залу ліквідують, коли закінчать будівництво нового будинку спорту на Брочкові.

     Перед війною в Долині були два цвинтарі: один, так званий старий, поза церквою, другий неподалік костелу. Перший, закритий незадовго перед війною, тепер перетворено на сквер. Другий був закритий приблизно в 1950 р. Чинним є до теперішнього часу новий цвинтар на південно-східному схилі Бабієвої Гори, дуже гарно розташований. На цвинтарі неподалік костелу збереглися численні гробівці, пам’ятники, надгробки. Тисячі могил, над якими розрослися густі напівдикі рожі, дерева й кущі.

     Віднайшов гробівці ксьондза Войнаровича, доктора Концеґо, Реґнерів. Надгробки Вайманової (1924), учня VII кл. Гімназії на прізвище Пацула, Міся Реґнера (1924). Серед збережених гробівців знаходився й гробівець нашого світлої пам’яті батька, який помер у 1926 р. Зберегла його, напевно, сама природа: зі східного боку він прикритий розложистою яблунею, з решти боків оброслий пагонами акації. Верхня плита трохи пошкоджена старістю, бічні стінки з невеликими тріщинами. Набрався відваги й вирушив на пошуки муляра для ремонту гробівця. На першій же зустрінутій на Загір’ю будові дому аж троє фахівців висловили готовність до роботи. Я вибрав найстатечнішого, який запевнив, що має вдома цемент і є кваліфікованим, з досвідом, хоч уже й на пенсії, муляром. Робота тривала два дні і вийшла доволі добре. При могилі запалював упродовж двох днів символічні 12 свічок. Нечисленні перехожі в часі мого перебування на цвинтарі розпочинали приязні розмови, розпитували про моє минуле в Долині й про нинішні часи в Польщі. Тільки один, яскраво одягнений 40-літній чоловік поводив себе якось провокаційно, хоч ніби й інтелігентно. Мій муляр допоміг мені дати йому словесний опір, а пізніше прокоментував: у нас на кожних двох робітників випадає один такий, що працює в культурі, або є якимось таким, незрозумілим, то це один з них…

     Згаданий цвинтар на Бабієвій Горі є вже немалий. Виросло також багато дерев і кущів. На надгоробках різні прізвища знаних перед війною українців. Є тут також оригінальний пам’ятник десяти робітникам, котрі загинули внаслідок вибуху газу.

     Зробив я спробу за допомогою урядовців цвинтаря розшукати могилу св.п. Водницького, батька Марисі Нєв’єрської. Проблема полягала в балагані, котрий панував у системі обліку. Також пояснено мені логічно: якщо навіть дамо вам номер могили, то чи серед отих трав і заростей зідентифікуєте місцезнаходження могили з 1950 року? Дійсно, я переконався, що це було би неможливим.

     Моя прогулянка, цього разу на самоті, на Одиницю, виказала мені, що капличка св. Яна, на повороті до Новички, не існує. Будиночок Влодзя Нєв’єрського стоїть собі, як і давніше, збоку, а місток на Сівці – тільки для піших (до Одиниці їдуть через Новичку).

     Солянкові шахти старанно убезпечені, недоступні для людності (тобто, не визнається тут давній привілей).

     Дивлюся з гори Знесіння в напрямку Горіша й дивуюся нашій молодечій міці, коли то з Казьом і М’єцьом тягалисьмо ручний візок з травою для живительки корови з такої віддалі, як Новичка, Одиниця, Обліски, Брочків. Скільки дитячих наших днів суворе життя замінило на дні важкої праці.

     Котрогось дня розшукав мене мешканець Малої Тур’ї, чоловік з прекрасною бородою, який добре говорив по-польськи, Олександр Іванейко. Пригадав, що багато років пропрацював перед війною у Мацевички, й звідси знає всю родину Стемлерів. Розшукує він свою кревну Магдалену Іванейко, котра народилася 1922 р. Вона від дитини служила у Вейссів, а після війни виїхала до Польщі з родиною Піскозубів. Сподівався, що, можливо, мені щось відомо про неї або про Піскозубів.

     Один вечір я провів у товаристві мого ровесника Станіслава Морозовського, котрого називали популярно Морозом. Зустріч закінчилася в ресторані на ринку…

     У Львові. Львів, у котрому перебув цілий день, відмальований і красивий. Костели охайні, забезпечені табличками про те, що є історичними пам’ятками. Тільки на покрівлі костелу Св. Ельжб’єти видніються діри. Катедра чинна зранку і ввечері, а також у неділю. Як поінформував костельний, до катедри на Службу Божу з’їжджається вся львівська полонія, приїжджають і з по ближчих міст і сіл.

     На вулицях гамірно й тісно, особливо багато молоді. Репрезентаційні крамниці запружені товарами, але великі черги спостерігаються тільки в продуктових магазинах. Є також сувенірні крамниці для туристів. Тут також гамірно.

     Випадково в горах. Ввечері, на стоянці далекобіжних таксі у Львові я знову потрапив у клопітне становище, бо не було охочих до Долини ні водіїв-таксистів, ні пасажирів. Але через певний час диспетчер припровадив до найліпшої машини пристойну елегантну пані з двома малими хлопчиками, і розпорядився виїжджати до Болехова. Таксист, який з великою неохотою сприйняв це розпорядження, після дискусії все ж погодився забрати до Долини мене й ще одного пасажира.

     В дорозі найперше вийшло на яв, що ота пані є дуже поважною особою. Їде аж з Караганди до своєї мами в Гошеві. Чоловік її хворий і перебуває в лікарні. Тут почалося! Водій почав нарікати, що повинен був їхати тільки до Болехова, а виявляється, що до Гошева. Але це був тільки початок. У Гошеві таксист запитав, до якої хати має завезти. У відповідь прозвучало: прямо, і показала в напрямку Княжолуки. Знервований таксист (бо дорога дуже погана) зупинив авто і випросив пані з машини серед лісів і гір. Вийшла з гідністю, видобула блокнот і записала реєстраційні номери, зауваживши, що як секретар партії в Караганді, потрафить залатвити справу, як належить. Тоді водій знітився і попросив пані назад до авта. Постійно воркочучи щось собі під носа, поїхав далі. Й так ми опинилися в селі Кальна, серед прекрасних гір. Я був єдиний раз у Кальні з Мамою пішки. Мав тоді близько 12 років. Ми купували маленьке порося на відгодівлю.

     Прощання. Все було добре заплановано. Дівчата замовили столика на 20 годину в тому найліпшому ресторані на Брочкові. Прийшли також їх чотири приятелі. В чудовій залі добірне товариство. Оркестр, як було попереджено, має вузький народно-український репертуар. Раз по раз зринає спів у залі, найчастіше всі співають разом з оркестром. П’ємо російське вино, згідно з тутешньою традицією загризаємо цукерками. Молодь, на цей раз хлопці, розпитують про життя в Польщі, про ціни, заробітки, про можливість виїхати за кордон. В процесі розмови на тему –хто в Долині володіє польською мовою, лунає відповідь, що Здіслава Здерковська, яка мешкає, як і раніше, в своєму домі. Але вже було надто пізно, аби її відвідати.

     О 24-й до ресторанної зали увійшов офіцер МО в супроводі кількох членів ORMO і побажав усьому загалові доброї ночі…

*     *     *

ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИЧОК МАЛОВІДОМИХ ТЕРМІНІВ

АВТОХТОНИ –корінні мешканці певної території.

ГАМБУРКА –німецький плоскодонний човен.

ГОРІШ, ГОРІШЄ –тут:  давня назва долинського терену, орієнтовно нинішня вулиця Володимира Івасюка.

ІНТРОЛІГАТОРІЯ – тут: палітурна майстерня.

КАТЕДРА – тут: Львівська катедра – головний римо-католицький храм України.

КОНАР – верхівка дерева.

ЛІБЕРБРУК – польська ремонтно-будівельна фірма; тут:  як можна припустити, вимощений     цією фірмою хідник.

ORBIS – туристична агенція в Польщі.

ПРИВАТКИ – тут: гостина, забава, зорганізована певним колом приватних осіб або приятелів у приватній господі; нині майже не вживається.

ПОСЕСІЯ – тут: домоволодіння.

POLMIN – тут: польська фірма, котра спеціалізується на торгівлі будматеріалами.

СИГНАТУРА – мала храмова вежа.

ХАРЦЕРИ – члени польської скаутської організації.

ЧІЧЕРОНЕ – провідник, який дає пояснення туристам.

Переклад з польської, коментарі –

Антон ШИМАНСЬКИЙ.

Фото № 25  з книги Ю. Фреїва ” Долинський повіт на давніх світлинах” (с.22,  ви-во “Український пріоритет”, 2016 р.)