Архіви публікацій


Урядові сайти

Президент України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України

Долинські ресурси

Долинська райдержадміністрація Долинська районна рада
Долинська центральна районна бібліотека Краєзнавчий музей Бойківщина

Наші партнери



Сесія

 

______________________
Засідання сесії Долинської міської ради відбудеться:
Початок роботи о:

Виконком

Чергове засідання виконавчого комітету Долинської міської ради відбудеться:
Початок роботи о:

Радіо


Долинська міська рада у Facebook
Долинська міська рада на YouTube

Адміністрування сайту


Лічильник


09.08.2018

Долинянин Тарас Кітраль: “Кожен небайдужий – теж герой!”

Захисники Незалежності

КАВАЛЕР ОРДЕНУ «ЗА МУЖНІСТЬ», ДОЛИНЯНИН ТАРАС КІТРАЛЬ: «КОЖЕН НЕБАЙДУЖИЙ–ТЕЖ ГЕРОЙ!»

Він знає ціну мирного неба, бо власним життям виборював його для себе і для нас – герой України, воїн, кавалер ордену «За мужність» ІІІ ступеня, який пройшов пекло війни на сході України, зараз повертається  до звичного ритму  життя: сім’я, робота, друзі.

Він вирушив у зону АТО з другом, бо обидва завжди мріяли бути військовими і, тим самим, здійснити обов’язок перед країною. За плечима–важкі спогади, однак готовий знову при потребі іти у пекло бойових дій, бо не хоче, аби його восьмимісячний син знав,  що таке війна. Долинянин Тарас Кітраль життєво оптимістичний, компанійський та такий, хто завжди може знайти слова підтримки у важкі хвилини.

Народився і провів дитинство Тарас в Долині. Навчався в міській загальноосвітній школі №4, відтак здобував фах юриста у Прикарпатському національному університеті імені В.Стефаника. Під час навчання хлопця призвали на строкову службу. У 2005 році звільнився з лав Збройних Сил України. У цьому ж році завершив навчання. Відтак подався за межі країни, на заробітки.  У 2012 році у житті Тараса трапився, як кажуть, переломний момент. Захотілось кардинально змінити життя, пріоритети, цінності.  А потім почалась війна… Після того, як у нас забрали Крим, коли військові дії на сході України почали набирати обертів,  багато йшли добровольцями у батальйони і вирушали в АТО. Так зробив і Тарас. Зачислили до Львівської 80-ої ДШБ. Ілюзій не було жодних, було бажання діяти. Бо як кажуть: «Хто, як не ми!», – пригадує долинянин.

Рідні таке спонтанне рішення Тараса сприйняли з острахом. Бо добре усвідомлювали: в зоні АТО розгортаються серйозні військові дії. Якщо на Майдані, який починався мирною демонстрацією студентів, згодом безжально вбивали та розстрілювали людей, то чого очікувати на  Донбасі?! Та рішення свого чоловік  не змінив. Щоб рідним не рвати серце тривогами, Тарас часто йшов на хитрощі – розповідав у телефонних розмовах, що у нього все добре. Хоча здебільшого то було неправдою.

«Пригадую перші п’ять днів. То було якесь жахіття. Трусились руки, дуже хотілось спати. Отак стою за купою дерев’яних ящиків і не знаю куди податись. Просто жду. Чого – не знаю. В той момент до мене підійшов чоловік, поставив руку на плече і спокійно сказав: «Чим довше стоїш – тим ближче підходить до тебе ворог». І тоді … Я усвідомив, що треба щось робити, інакше загину, – розповідає боєць.–У перші дні в АТО мене неприємно вразило місцеве населення. Люди там страшенно дволичні – удень вітаються з тобою, а ввечері беруть автомат в руки і готові стріляти у наших хлопців, коли зустрічають їх поодинці. Настрої східняків дуже проросійські, це чітко видно. Хоча в останні рази, коли я був в АТО, то побачив, що думки  місцевого населення  починають потроху  змінюватися, люди просто втомилися від безкінечних обстрілів та життя «на пороховій бочці». Тому у сторону Росії починають летіти невдоволені скарги на голодне життя та щирі українські прокльони».

Дуже багато змін трапилось у житті: «Коли ти там, де вдень і вночі летять снаряди, по-іншому переосмислюєш своє життя – забуваєш старі образи, непорозуміння, ще більше цінуєш рідних та друзів. А коли в  телефонній розмові чуєш голос рідних –– розумієш, що вчинив правильно. Бо найбільше чого хочеш, щоб вони були щасливими і бачили мирне небо».

Бойовий шлях бійця  у зоні АТО  був непростим. У кожному з міст українським військовим доводилося неодноразово дивитися смерті у вічі, втрачати бойових друзів. Перші мої завдання в АТО— це були так звані «зачистки». Під час цих операцій траплялося різне: «Ми часто потрапляли під несподівані обстріли ворога, кликали на підмогу артилерію, відступали, прикривали своїми силами інші бойові бригади із нашими військовими».

Важким спогадом засіли події у смт. Лук’янівці Луганської області. Тарас Кітраль з групою виконували розблокування блокпоста. Вдала розвідка — це успішно проведені операції, це розгром терористів, наближення миру на Донбасі. А ще можна сказати, що кожен «вихід» наших спецпризначенців — це здобута інформація, завдяки якій вдається рятувати десятки, а то й сотні життів військовослужбовців, задіяних в АТО. Це чудово розумів наш долинянин. Але група потрапила в засідку терористів, і Тарас  отримав численні осколкові поранення і травми, наїхавши на фугас. Незважаючи на це, він продовжив виконувати завдання, завдяки чому групі вдалося придушити вогневий натиск противника і повернутися живими, навіть зберегти цінні документи, що перевозили того дня.

Зазвичай, пригадуючи такі випадки, бійці неговіркі, зайвого слова не скажуть. Тарас Кітраль саме з таких: «нічого особливого», «виконував завдання». Його «нічого особливого» вилилося у численні осколкові поранення, госпітальне ліжко, бойовий орден: за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни у 2014 році старшого солдата Збройних сил України Тараса Кітраля нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Як нагадування про ті події – у тілі воїна залишився один осколок, який не вдалось витягнути. До речі, Тарас після прикрого випадку ніяк не хотів звернутись по допомогу до медиків. І тільки через дні це було вимушеним…

Серед тих, хто загинув того дня, були друзі, з якими Тарас тісно товаришував. «Відчуття жахливі: не можеш повірити, що людини з якою не так давно говорив, бачився, за мить просто не стає, – з жалем констатує військовий. – Хочу, щоб люди розуміли – у нас війна. Якби мене хтось спитав:  що я змінив би, якби повернути час назад. Я б відповів, що нічого не міняв би. Навіть той день, коли отримав поранення. Це було моє усвідомлене рішення – піти на війну. Не хтось, а ми будуємо своє життя. Раніше казали – доля така. Яка доля? Якщо  хочеш, щоб було краще, то зроби. І доки я живу я буду намагатися щось змінювати. Ще одне: кожен, хто не ховається, допомагає  українській армії, бо небайдужий –  теж герой».

Зараз в Тараса є бажання змін на краще майбутнє заради дружини Вікторії. Стимулу до життя додає трьохрічна донечка  Вікторія та крихітка-синочок Ярослав, який, коли виросте,  неймовірно пишатиметься тим, що  батько–військовий, розповідатиме про нього друзям у школі. Й, звичайно, мріятиме  бути схожим на свого тата-героя…

Ми вдячні бійцю за подвиг, мужність і стійкість у боротьбі за наше щасливе майбутнє, за мирне небо над нашою  Долиною і всією Україною!