Архіви публікацій


Урядові сайти

Президент України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України

Долинські ресурси

Долинська райдержадміністрація Долинська районна рада
Долинська центральна районна бібліотека Краєзнавчий музей Бойківщина

Наші партнери



Сесія

 

______________________
Засідання чергової сесії Долинської міської ради відбудеться:
Початок роботи о:

Виконком

Чергове засідання виконавчого комітету Долинської міської ради відбудеться:
Початок роботи о:

Радіо


Долинська міська рада у Facebook
Долинська міська рада на YouTube

Опитування

Який, на Вашу думку, є найбільш ефективним інформаційний ресурс про роботу Долинської міської ради?

Переглянути результати

Loading ... Loading ...

Адміністрування сайту


Лічильник


05.07.2018

Чому «російська весна» загальмувала на Запоріжжі

Патріот

Чому «російська весна» загальмувала на Запоріжжі

Юрій ХАРЧЕНКО

Олександр Єрмаков народився в Петербурзі, проте більшу частину свого життя прожив у Запоріжжі, з 1997 року працював і зараз продовжує працювати на комбінаті «Запоріжсталь», закінчив ЗНТУ, кандидат в майстри спорту, більше 10 років був виконавчим директором Запорізької обласної федерації з шахів, ветеран АТО

Ті, що «відкривають пащу» ворогу

В Майдан він спершу не повірив, так як в 2004 році за плечима в нього уже був один, у який він дуже сильно вірив. Тоді зі своїм давнім другом Яківим Носковим (запорізький представник телеканалу 1+1) на вихідні вони постійно їздили на київський Майдан. Хлопцям було лише по 25-27 років і їм дуже до вподоби була демократія, але потім настало велике розчарування. Олександр з того часу не злюбив політдіячів, але коли через десятиліття в столиці побили дітей, він звичайно ж, не витримав. Сам ходив до військкомату, щоб його забрали до війська, але там постійно відмовляли, мовляв, обійдемося без вас. А ось коли в ДАПі (Донецький аеропорт)  і Дебальцевому ситуація загорстрилася, його одразу ж забрали.

Він потрапив на навчальний полігон Шірлан в Миколаївській області, а звідти в відомий 90 батальйон 81 десантно-штурмової бригади, який прикриваючи відхід наших військ, останнім покидав ДАП. Тому багато десантників попало тоді в полон разом з командиром батальйону Кузьміних, яких демонстративно на камеру допитував ватажок сепаратистів Гіві (ці кадри облетіли весь світ).

Олександр служив в гаубичній батареї батальйону де, як він вважає, був геніальний командир. Як то кажуть, війська хоч і десантні, але без прикриття – нікуди. Тому на озброєнні ПДВ (повітряно-десантних військ) перебувала ГСАБ (гаубична самохідна артбатарея). Необхідно зазначити, що методика війни сильно змінилася і стрибки з парашутом – це більше данина традиції, ніж операції під час бойових дій. От і гаубичники: приїхали, окопалися, виконали свою роботу і хутко, якнайшвидше потрібно залишити позицію, щоб не потрапити під зустрічний вогонь. Їх кидали в самі жаркі точки. Як говорив колись командувач ПДВ генерал армії Василь Маргелов: «Ми відкриваємо пащу ворогові» і в цей момент на допомогу десантникам приходять інші загони.

Батальйон під шефством Ади Роговцевої

У район ДАПа Єрмаков потрапив навесні 2015 року, коли термінал уже здали, а вони перебували в Водяному, Дослідному – це в 2 км від аеропорту. У серпні батальйон пішов на ротацію – провели третю хвилю мобілізації додому і зустріли шосту. Олександр навчав уже новачків працювати на ГСАБ 2С1 «Гвоздика». У цієї гаубиці були снаряди діаметром 122 мм, а дальність бою – 14,700 км.

Як згадує Олександр Єрмаков, у них був командир «від Бога» (позивний – Лукас), який закінчив Сумське артучилище і з ним вони не втратили в бою жодного бійця. Лукас  відразу ж поміняв тактику роботи артилерії. Він без планшета в розумі міг з такою швидкістю і точністю все вирахувати, що можна було гарантувати – снаряд точно потрапить навіть в кватирку вікна.

– До речі, у нас командиром батареї був і рідний брат Бумбокса (відомого артиста естради Хливнюка). Співак нам дуже добре допомагав. А взагалі, наш батальйон відразу ж взяла під своє шефство Ада Роговцева. Вона нас дуже любила і постійно приїжджала.

– Через що любила?

– Напевно тому, що батальйон поніс великі втрати в ДАПі. Він в основному був сформований хлопцями з центру України – Київ, Житомир, Хмельницький, Вінниця. Із Запоріжжя нас було тільки двоє. Роговцева допомагала нам, чим тільки могла. Сама приїжджала з концертами, домовлялась з іншими артистами про виступ перед бійцями. До нас «Т.І.К.» приїжджав, «Воплі Водоплясова», та інші. Тож, концертів ми подивилися там чимало.

– Виступали в полі?

– Було й таке, але в основному концерти проходили за місцем нашої постійної дислокації в Костянтинівці (Донецька область), де стояли два десантних батальйони. А оскільки виступи проходили в місцевому Будинку культури то і цивільні, звичайно, приходили поглянути на відомих артистів.

– Ви тут з Настею Приходько на фото, її теж Роговцева запросила?

– Ні. З нею домовлялися інші люди і вона приїжджала до нас не один раз. Виступала перед нами наживо, сказавши, що не має права співати перед бійцями під фонограму – її концерти були просто шикарні. Вона співала свої пісні, потім Цоя – це було так душевно… Настя просто молодець!

– А як сфотографувалися з нею?

– Ми побудували там свою часовеньку і пам’ятник з прізвищами загиблих наших хлопців. Вона підійшла, щоб покласти їм квіти, а я опинився поруч. Співачка без проблем погодилася. Ми з нею навіть спілкувалися і скажу, що вона дуже хороша людина. З тих пір стежу за її інтерв’ю і творчістю.

«Паперовий солдатик» з Горлівки

Які саме бойові дії вам довелося вести в районі ДАПу?

– Згідно з Мінськими домовленостями, офіційно нас там взагалі не повинно було бути, оскільки всі гармати з отвіром більше 100 мм використовувати на лінії зіткнення заборонили. Але ж, ворог цього не дотримувався, тож і нам доводилося прикривати наших бійців. Сєпари взагалі працювали там «по беспределу» і безнаказанно, а наша тактика при Лукасі була проста. Через те, що у нас самохідки і хороша швидкість, а ще на «гусянці», то могли де завгодно заскочити на позицію, 10 «кабанів» кинули за 1 хвилину 10 секунд і відразу ж їхали на нову позицію.

– Яка скорострільність вашої «Гвоздики»?

– У середньому, за нормативами 6-7 за хвилину. Але ми вже призвичаїлися так, що стріляли ще швидше, бо дуже важливо було «втекти» з позиції, щоб не отримати відповідь, так як після першого ж пострілу нас «ловлять». Проти нас одразу працює артилерія. Були навіть такі моменти, що ми незабаром знову поверталися на ту ж позицію, а там де стояла моя самоходка – вже яма. Командир наш нікому не довіряв і сам завжди вибирав основну і запасну позицію. Про це знали тільки 1-2 чоловіки.

Не довіряли штабному командуванню?

– У нас спершу були певні сумніви, але вони виявилися необґрунтованими. Справа в тому, що десь наприкінці 2015 року донецьких людей стали брати в розташування нашого батальйону. З’явилися дівчата-штабістки, ще хтось і ставлення до них у нас було підозріле. Але потім, коли ближче познайомилися з ними, то наші підозри розвіялися. Наприклад, там і зараз служить при штабі дуже хороша людина на ім’я Катя, з якою мені довелося спілкуватися. Розумна дівчинка, в Горлівському педінституті вчилася на викладача української мови і на п’ятому курсі почалися всі ці події 2014 року. Вона тоді з подружками ходила по місту і зривала сєпарські листівки, в той момент уже вбили їх депутата Рибака, патріотка ховала національні прапори. І от сидить вона біля мене і бідкається: «Ось я такий паперовий солдатик… – Катюша, та твоїй сміливості будь-який мужик позаздрить!». В минулому році вона була проїздом в Запоріжжі і ми знову зустрілися. А взагалі, там багато ще хороших людей, які вийшли з-під окупації.

А мешканців не окупованої території Донецької області призивають по мобілізації на фронт?

– Тепер, да, а в той момент, коли я призивався їх намагались відправляти подалі в тил. Хоча у нас були хлопці, які самі попросилися в наш батальйон. І навіть донеччани з окупованих територій. Адже тепер у них і свого будинку немає.

А чи є у них бажання звільнити свою землю?

– У них бажання побільше, ніж у нас. Знаю, що сєпари дуже бояться не примарних бандерівців, а саме тих хлопців до яких вони зайшли в будинки та квартири і розграбували їх. Вони перші, хто викриє їх, так як всіх знають в обличчя – чи то вчилися в одній школі, чи працювали разом. Тому вони жадають туди потрапити – для них це справа честі, – говорить Олександр.

Мізки «промили» навіть пітерцям

А взагалі-то, ветеран АТО розповів, що в Донецькій області багато різних людей і поглядів. Наприклад, в тій же Костянтинівці бійці бачили, що одні готові їм плюнути в спину, а інші раді і завжди вітають.

На цій війні, стверджує він, найбільше людських втрат зазнала Кропивницька область, адже чечени пообіцяли, що коли зайдуть в їх місто, то виріжуть всіх чоловіків. Справа в тім, що ДАП на самому початку взяв «Редут» (третій полк спецназу з Кропивницького), який повністю знищив дві вантажівки бійців із Чечні. Адже в той час на Донбасі української армії і не було.

– Ну хто очікував, що на нас попруть росіяни? Я сам народився в Пітері і знаю його краще, ніж Запоріжжя. У мене там залишилися родичі, друзі, серед яких екс-чемпіон світу з шахів Олександр Халифман, так як я сам кандидат в майстри спорту і більше 10 років був виконавчим директором Запорізької обласної федерації з шахів. В серпні 2013 року я був там на чемпіонаті світу з легкої атлетики, де ми зустрілися, випили. Він згадав, що мені подобається творчість Олександра Розенбаума, зателефонував йому і ми посиділи вже втрьох. А через півроку наші країни вже в стадії війни. І, до речі, дуже багато друзів в Пітері вважають, що в цій війні винні саме ми, – досадує Олександр.

– Я постійно з ними сперечаюсь в Фейсбуці, де вони мені розповідають про якесь засилля НАТО та придушення російської мови на нашій землі. «Так ви ж зі мною не один раз сиділи на Хортиці, пили пиво, їли м’ясо, розмовляли російською мовою, ви кого-небудь з НАТО тут бачили? Кого тут вбивають за російську мову?». Мовчать, бо відповісти нічого. І це при тому, що Москва і Пітер за менталітетом та культурою дуже різні міста.

А ви не здивувалися, що «російська весна» загальмувала на Запоріжжі і не пішла далі?

– Це, звичайно, приємно здивувало. Я ставив собі це питання. Чому Запоріжжя? Адже найбільше під час Голодомору постраждала саме наша область – 80% населення було знищено. І причина банальна – козацтво, махновщина, все це намагалися викорінити звідси дочиста. Але у місцевих людей залишається та ж кров, вода, ті ж овочі та фрукти ми вживаємо з цієї вільнолюбивої землі і якась генетична пам’ять до нас повертається.  Людина, хочеш не хочеш, а стає всередині себе більш вільною.

Тож, під Союзний «ковпак» назад не хочеться?

– Та ні! Який там Союз! Я завжди був противником «совка».

– Але загроза бути туди втягнутим знову залишається, чому ви не залишилися на службі?

– У мене порвані дві зв’язки, меніск, але по першій же команді я повернуся в стрій. Буваю на військових зборах на полігоні, де проводжу 1-1,5 місяці. І ось зараз в серпні-вересні ми знову їдемо на збори. Ветерани в резерві і завжди готові встати на захист України. До того ж, у мене є чуйка – закінчиться в Росії чемпіонат світу з футболу і щось нехороше має відбутися. Аж надто багато збігів з цього приводу.

– До речі, багато ваших побратими в Запоріжжі цей чемпіонат не дивляться…

– І я принципово не дивлюся. Це перший чемпіонат світу, який я не дивлюся на «блакитному екрані». Також не купую товари з Росії. А ще одна з головних задач для мене, це перейти на українську розмовну мову.

На фото:

№1 – Резерв десантно-штурмових військ на зборах в Житомирі

№2 – Олександр з Настею Приходько (Констянтинівка, квітень 2016 року)

№3 – 2 серпня 2017 року – запорізькі ветерани навідали матір загиблого побратима