Архіви публікацій


Урядові сайти

Президент України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України

Долинські ресурси

Долинська райдержадміністрація Долинська районна рада
Долинська центральна районна бібліотека Краєзнавчий музей Бойківщина

Наші партнери



Сесія

 

______________________
Засідання 41 сесії Долинської міської ради відбудеться 27 вересня 2018 року
Початок роботи о 10:00 годині

Виконком

Чергове засідання виконавчого комітету Долинської міської ради відбудеться:
Початок роботи о:

Радіо


Долинська міська рада у Facebook
Долинська міська рада на YouTube

Опитування

Який, на Вашу думку, є найбільш ефективним інформаційний ресурс про роботу Долинської міської ради?

Переглянути результати

Loading ... Loading ...

Адміністрування сайту


Лічильник


12.04.2018

600 -річчю Магдебурзького права в Долині присвячується: Як до нашого міста цісар їхав

600 -річчю Магдебурзького права в Долині присвячується

ЯК ДО МІСТА ЦІСАР ЇХАВ

За ініціативи  та всебічної підтримки міського голови Володимира Гаразда триває  переклад з польської мови, а відтак підготовка до друку  видання дуже цікавого твору «Люди Долини»  авторства  Францішека Стемлєра. Ця праця отримала першу нагороду в конкурсі Товариства Прихильників Львова в 1990 році.

Уривок з твору розповідає  про життя долинян у післявоєнний період.

Подорожуймо сторінками історії королівського міста!

 Впроголодь вітала Галіція новий 1917 рік. Не краще було й в Долині, в родині Стемлєрів. До того всього хворів Хенрик, тому що, працюючи в Комісії Кваліфікаційній Коней і Спорядження для потреб війни, дуже важко застудився. Лікував його доктор Костаркевич. Випадково про хворобу батька дізналася у Велдіжі Міля: «Заплаканою ввійшла до класу й запиталася в дітей, чи хтось з їхніх родичів не вибирається до Долини. Була зима й тривали завірюхи. Тільки повернулася додому, як прийшов професійний візник, жид Вуліх, і повідомив, що поїде. Запиталася його: чому пан, незважаючи на худерлицю, хоче їхати? Відповів мені, що «коли був евакуйований під час боїв за вишівський перевал з Велдіжа до Долини й з усією родиною сидів там на ринку, а діти плакали з голоду, ніхто з його одновірців навіть не підійшов. Натомість наблизився якийсь пан і запитав, що я тут роблю й чого потребую. «Діти голодні, не маю чим їх нагодувати», – відповів. За хвилю отримав хліба для дітей і борошно. Потім я довідався, що то був пан Стемлєр. Чи я тепер відмовлюся поїхати до такої людини?» Хвороба батька дуже позначилася на ситуації в родині. Весь тягар провадження крамниці опинився на плечах Мані.

     Попри непевну посаду при будівництві доріг для потреб війни, Деблєссем шукав заробітків у торгівлі: купував різні товари в Угорщині, куди добирався у зв’язку з виконуваними дорожніми роботами, й привозив до Долини. Спровадив зі Львова до Долини свого брата Францішка й заснував крамницю при ринку під назвою “Consum”. Своєї посади, однак, не полишав, та й не міг цього навіть вчинити, бо роботи були виконувані для потреб війни.

     Навесні 1917 року Штурм-Батальйон, котрий базувався в районі Салін, влаштував на полях Пачовського показ нової зброї. Були це осліплюючі й звуглюючі метальники вогню. Метою цього показу була морально-психологічна підтримка військових і цивільної людності.

     Цісар Австро-Угорщини Кароль І вирішив відвідати фронт в Галіції й при тому ночувати в Долині, на Салінах. Російське літництво, очевидно, добре поінформоване про плани приїзду, зробило спробу зворохобити монаршу подорож. 5 квітня його привітали п’ятьма бомбами, одна з яких впала на ринок, пошкодивши новозасновану крамницю “Consum”, друга вцілила в господарство коминяра Ґлуховського, біля Салін. Решта три не нанесли жодної шкоди.

     Урочистості в Долині відбулися з великою помпою. Як випливає зі змісту «проекту декорування міста з нагоди приїзду ЙЦК Високості Архікнязя Кароля Францішка Юзефа» (оригінал в архіві Юзефа Шиша), на тріумфальній арці з обох боків крайовими мовами було вміщено напис: «Його Цісарська й Королівська Високість Найдостойніший Архикнязь Кароль, нехай нам живе».

     Над аркою було розміщено герб Габсбургів, над ним польський і руський прапори, а також 4 австрійські прапори, з обох боків герб міста і герби польський і руський. На декорації використано 426 м полотна білого, жовтого й блакитного; виготовлено 65 хоругв польських, руських і австрійських й 56 щогл; використано 300 штук ялиночок і 1500 м вінків.

     У родині Стемлєрів панувала якась напруга: Маня, котрій довірено провадження крамниці, мала зайняту лишень Деблессемом і його інтересами голову. Кароліна була надзвичайно нервова, можливо через те, що хворів Хенрик, але, напевно, найбільше через те, що, як повторяла Катерина, скоро мала народитися дитина. Тож немає нічого дивного в тому, що в такій атмосфері найбільше діставалося Вісі, котра завжди була під рукою.

     1 червня Кароліна народила Адася Юзефа. Протягом 29 років видала на світ чотирнадцятеро дітей. Пора тут на рефлексії. Хіба ж особисте життя Кароліни було замкнутим повторювальним циклом: вагітність-роди-кормлення? Нелегко нині зрозуміти таку просту етику подружнього життя тих двійко людей: нічого проти природи!

     В пізніших роках Юзьо, прогулюючись зі мною берегами долинського Котовича, роздумував про цю сторону життя батьків. З якою ж гідністю й пошануванням! Сам на той час мав уже четверо дітей, отже розумів суворість етичних норм подружнього співжиття. Віддавав, зрештою, данину шани для батьків й тоді, коли сердечно й гаряче сприймав щораз нових братиків і сестричок, котрі приходили на світ.

     На 4 червня Віся мала призначений вступний екзамен до Школи Виділової ім. Міцкевича у Львові, але не було кому її туди відвезти, бо Міля не мала паспорта, а Хенрик хворів. Хоча вчителька Санецька пообіцяла Кароліні, що заопікується Вісею, але, заклопотана своїми ученицями, залишила її на двірці у Львові з важкою пачкою продуктів для пані Новакової. Отак змушена була Віся відразу звикати до самостійності. Відшукала вулицю На Байках 18, де мешкала наша знайома й, за її порадою, свою школу, аби наступного дня не блукати. Все закінчилося добре: екзамен здала й щасливо повернулася додому.

     На розрядку напруги в домі допіру суттєво вплинула розмова Мані з батьками. Маня відразу, без вступних слів, попросила батька, щоби пішов з нею і її нареченим Мар’яном Деблессемом подати на заповіді. Реакція Хенрика також була простою. Запитав: «А що будете робити, коли вам забракне хліба?» (наречений не мав жодного фаху). Ділова Маня відповіла, що сама потрафить заробити на утримання майбутньої сім’ї. Побоювання Хенрика справдилися. Вже через кілька місяців молодим забракло хліба. Справдилася також готовність Мані утримувати власними силами чоловіка. Не один місяць і не один рік Деблессеми жили з праці її рук.

     30 червня 1917 року в парафіяльному костелі в Долині, серед квітів і радості, відбувся шлюб Мар’яна Деблессема з Мар’єю Стемлєрівною. Весілля відбулося в покинутому будинку плебані при церкві св. Миколая на Гусакові, де молоді й замешкали. Було весело, навіть випадкових перехожих пан молодий частував угорським ромом. Тільки одна старша жіночка відмовлялася від частування, бо «присягала від горілки». Однак Деблессем переконав її, що це не горілка, а ром. І випила на здоров’я молодої пари.

     З Велдіжа з’їхала на вакації Міля, за нею почав доїжджати начальник велдіжської пошти, Хенрик Турецький. І ті приїзди принесли неспокій. Все родинне оточення Мілі не сприяло візитам цього 36-річного кавалера. З поведінки Мілі – як це пізніше часто згадували – випливало, що, засліплена своїм першим коханням, тільки схвалювала настирливі упадання Турецького. Певного дня він раптово з’явився в домі Стемлєрів з новиною, що отримав переведення до Фельштина й прагне перед від’їздом укласти з Мілею подружній зв’язок. Кароліна благала доньку бути розважливою. Проти цього зв’язку була й Віся, яка знала Турецького з Велдіжа й відчувала в ньому – як пише – фальш. Але Міля була ніби загіпнотизована…

     20 серпня Міля вийшла заміж за Хенрика Турецького. «Був тільки шлюб, – згадує в своїй реляції. – Відбувся у Велдіжу. Були батько й Франек. Дейндель дав коней, але таких, що не могли доїхати тих 16 км. Батька це дуже нервувало. Під час шлюбної церемонії всі плакали. Від цього моменту починається моя «турецька неволя». З боку чоловіка пересолоджене, агресивне кохання, з другого боку відсутність справжніх почуттів, втеча до книжок і до вчительської праці – дала можливість подружжю бути разом протягом десяти років. Коротко у Фельштині, дуже довго в прекрасній місцевості Підкамінь біля Бродів. Отак вистартувала з Долини друга дитина Стемлєрів. Побачить своє рідне місто допіру через десять років. У вересні з фронту в Албанії приїхав у свою першу відпустку Стасьо. Привіз зі собою воші й книжки. Воші, в навіть красивому австрійському однострої, нищила гарячою праскою Віся. З книжок приготувався до здачі екзамену третього року вчительського семінарію в Львові. Вечори спроваджував у товаристві Мар’яна і Фелі Дзєржановської: «Я співав українські думи, –згадує Мар’ян, – Стасьо забавляв Фелю, бо вони відчували між собою замилування, брат Фелі грав на гармонії, мама Дзєржановська поплакувала. Одночасно додому, на ім’я Стася, упродовж літа надходили листи від Мілі Сокріц зі Словенії, котрі завжди починалися однаково: «Дорогий Станко…»

     Після цієї відпустки Стася все ніби посіріло. Мар’ян повернувся до своїх занять й до подорожей з Деблессемом на лінії Долина – Вишків і назад. Урізноманітненням для них були тільки пригоди: зустріч вночі з вовками, загибель коня під час перепроваджування транспорту через провізоричний міст ітп. Детальні описи тих пригод обидва Мар’яни помістили в своїх спогадах, написаних під кінець життя. І в місті, й в домі також було сумно, постійно давався взнаки недостаток харчів. Час від часу люди отримували повідомлення про смерть на війні когось зі своїх найближчих. Для ліпших повідомлень вже були готові поштові листівки, котрі надходили з фронту, з надрукованим текстом і лишень з підписом відправника, наприклад: Ich bin gesund und geht mir gut (Я здоровий і почуваю себе добре).

     Відомості зі сходу про революцію в Росії, котрі доходили до Долини, не пробуджували ентузіазму. Москалів (часто говорено маскалі) завжди боялися, а слово «революція» спричиняло якесь незрозуміле побоювання. Більше враження робили повідомлення про спалахи в Королівстві невдоволень і страйків. Напевно тому, що й в Галіції панував загальний гнів мешканців проти окупантів за злидні, за голод, за брак можливості заробітку, за зростаючу спекуляцію.

     Господарювання Деблессемів у крамниці “Consum” й у їх домі було приводом для занепокоєння Хенрика і Кароліни. Деблессем привіз ще двох братів: Юзефа і хворого на туберкульоз Станіслава. Занедбав службу, знеохотився також і до торгівлі; провадження крамниці довірив Влодці Думкувній, далекій родичці з Велічки. Але найбільше непокоїла Хенрика заборгованість Деблессема у жидів.

     Самоусунення чоловіка Мані з торгівлі стало причиною того, що 17-річний Мар’ян також залишився без праці, а що вирувала в ньому енергія, заприятелював з не найкращим товариством, чинив шкоду жидам, про що скаржилися Хенрикові. До того всього закохався в дочку сусіда на Гусакові, Мариню Боровську. Тож вдома виникали конфлікти, які Катерина могла тільки частково приглушити, не вплутуючи в них чоловіка.

     Свято Божого Народження 1917 року родина провела як кожне свято воєнного періоду, невесело. Хоча Деблессеми прийшли на Віґілію з прибраною ялинкою, настрій однак був понурий. Кароліна плакала за відсутніми дітьми, Хенрик стримував спалах. До повної міри додав Сильвестр. В місті розійшлися чутки, що у Деблессемів зібралося для привітання Нового Року багато гостей – кревні Деблессема, Маєвські, дорожні майстри з повіту – Спашинський і Сарна, брати господаря дому. Було випито багато алкоголю й витовчено всю посуду, в тому числі й шлюбний сервіс Мані. Такі ексцеси не могли бути схвально сприйняті в малому галіційському містечку, притому ще й у нелегкий воєнний час.

     В січні 1918 року в тривалішу відпустку приїхав Стасьо. Приготувався до Kriegsmatury як екстерн. Після здачі екзамену перебував удома, вечори проводив у Дзєржановських.

     1 лютого повинен був зголоситися до війська Мар’ян, але виїзд був йому не в голові. Стасьо, який добре знав караючу руку австрійської влади, постійно схиляв його до від’їзду. Нарешті дня 6 лютого, як запізнілий рекрут – про це пише в своїх спогадах Мар’ян – «зголосився до війська в Стрию. Австрія завдячує Стасьові, що всадив мене до потяга, й то до першого класу. Якщо б не він, то хто зна, чи я би взагалі поїхав. З 9 полку піхоти повіз мене капрал до Відня. Там був голод, злидні, убогість…»

     Не військовий режим давався взнаки Мар’янові (хоча фрайтер Жид не припав йому до ґусту), але власне холод і голод. Перед Великою Ніччю вирішив на кілька днів втекти додому. Мучила його туга за коханою дівчиною. Два дні тривала нелегальна подорож з Відня до Долини без документів і без квитка. Після свят, проведених удома, й додаткових двох днях волі, піддався нарешті вмовлянням матері й погрозам батька і з величезними пригодами під час подорожі, вечірньої пори проник через мур, що оточував казарми, до свого відділення. «Наступного дня, – пише, – фрайтер шаленів, навіть хотів ударити мене прикладом, але я попередив його, що також маю карабін… В кінці кінців віддав мене в руки шефа компанії, який запитав, чого я втікав?» «Тому, що був голодний». «А що привіз?». «Лікер». «То давай». Отак закінчилося  моє дезертирство  з австрійської армії».

     У травні Мар’яна разом з вісьмома «протеже» шефа компанії переведено «на фронт». А в дійсності опинилися у Львові, у Військових Верстатах Само ходових. «Після віденських злиднів я потрапив до львівського раю, – згадує Мар’ян, – робота добра, колектив згуртований, харчування достатнє, можливість виїздів і відвідувань, чим користувалися також батьки. Комендантом був капітан Богуцькмй, за професією – вчитель.

     У червні Віся здала в Станіславові екстерністичний екзамен за ІІ виділовий клас, а відразу після того приятель Юзя, Яремко, повідомив, що її допустили до вступного екзамену до Вчительського Семінаріуму в Львові. Виїхала туди з батьком, і не підвела його. Також дуже став у пригоді, бо для взяття на облік до І класу потрібна була диспенса Намісництва (не мала 15 років) і свідоцтво про стан здоров’я, видане установою “Fizyka” (нинішня Санепід). Мешкала, як і постійно всі діти, які приїжджали до Львова, у пані Новакової, батько ж – у родички Павліни.

     Важкі часи настали також для братів Деблессемів. Змушені були йти до війська. Мар’ян Деблессем швидко «відрекламував» себе «для потреб війни» і знову з’явився в Долині.

     Хенрик також отримав виклик до війська. Кароліна сприйняла це з гумором. Сміялася, коли її 54-літній чоловік, взявши під руку свого ровесника Леопольда Реґнера, попрямував до мобілізації для порятунку занепадаючої Австрії.

     Люди голодували, німецькі й австрійські окупанти вивозили рештки запасів, дезертири не давали спокою селам і містечкам. В Долині розпочалися крадіжки. Крали картоплю з полів, курей, сіно з лук, навіть корови з обор. Злодії не оминали навіть найбідніших мешканців. Хенрик при допомозі дітей зорганізував охорону перед крадіжками. Восени ми на світанку й ввечері ходили пильнувати картоплю на полі, а взимку картопля в призмі була убезпечена спеціальним механічним пристроєм, який винайшов Хенрик: злодій, який вночі наближався до копця, змушений був торкнутися дроту, який приводив до руху підвішений біля вікна дзвіночок. В оборі виділено приміщення для сіна, на котрому ночували міцно закриті ззовні хлопці. У випадку якихось підозрілих рухів повинні були здіймати тривогу. Протягом кількох років я і Казьо, й навіть М’єцьо, напереміну, переважно удвох, ночували в оборі.

     М’єцьо в своїх спогадах у розділі «Пулапка» написав: «…на злодія картоплі з копця ми довго не чекали – прийшов, зачепив дріт, наробив гамору й втік. Сліди на снігу припровадили до одного з сусідів. У нас більше вже не крали».

     У вересні 1918 року в Долині у відродженій з двома класами гімназії розпочався новий навчальний рік. Мене записано до І класу. Діяла також Українська Гімназія. До Народної школи в Долині ходили Казьо, М’єцьо і Зося.

     В тому часі Владка, продавчиня в крамниці Деблессемів, спровадила з Велічки Хелену Сіткувну, а сама виїхала. Як пише Феля Дзєржановська, котра була приятелькою Влодки: «Хелю прийняла з квітами і вважала її щирою колєжанкою…» Ота легко зав’язана приязнь двох молодих дівчат повинна була закінчитися сердечною трагедією Фелі.

     Внаслідок віддалення фронту від кордонів міста і повіту до Долини поверталися решта родин, а серед них і власник крамниця, котру зайняв Хенрик – Юнґерман. Отож Хенрик змушений був перенестися до іншого приміщення, при головній вулиці, відразу за ринком.

     У листопаді 1918, в дні воєнної катастрофи центральних держав, котрої неможливо було уникнути, існували чотири польські орієнтації: Рада Реґенційна у Варшаві, паризький Комітет Народовий, група Пілсудського з таємною POW як штурмовою силою, а також SDKPiL I PPS.

     Але життя диктувало рішення, не завжди згідні з замислами тих орієнтацій. 28 жовтня 1918 року, коли австро-угорська імперія вже догоряла, в Кракові виникла Польська Комісія Ліквідаційна, головою котрої став президент Польської Народної Партії «П’яст» Вінцентій Вітос. Вона мала на меті ліквідацію окупаційної влади й взяття її в свої руки для майбутньої передачі центральному польському урядові.

     Дня 31 жовтня польські солдати з 56 і 57 полків австрійської піхоти захопили в Кракові казарми. Сформовані відділення з орликами на кашкетах вийшли до міста. Зникли німецькі написи й емблеми, люди з ентузіазмом вітали перших солдатів вигуками «нехай живе Польща». Близько 11-ї години на почесний пост Кракова замість австрійської варти прибув озброєний польський підрозділ Командир варти передав службу польському підрозділові, увічнивши це в книзі рапортів. Австрійський прапор спущено, на щоглу при віватах і сльозах радості піднято біло-червоний. Але те, що вдалося в Кракові, не пішло у Львові. З ініціативи українських послів у віденському парламенті 18 жовтня 1918 року в Львові виникла Українська Народна Рада під головуванням Євгена Петрушевича. Одночасно сформувався законспірований Український Генеральний Військовий Комісаріат, на чолі котрого став Дмитро Вітовський. Коли до Львова дійшло повідомлення, що Польська Комісія Ліквідаційна має намір перейняти владу в Східній Галіції, Український Генеральний Військовий Комісаріат вирішив оголосити повстання й обійняти владу у Львові й інших містах. 1 листопада о 4-й годині ранку українці зайняли Львів і Східну Галіцію, одночасно оголосивши створення Західно-Української Народної Республіки. З польської сторони на боротьбу піднялися ПОВ і Військова Спілка Поляків.

     Мар’ян так розповідає про перші дні боїв у Львові: «1 листопада, як звично, я прямував з казарм до військових майстерень, коли до мене підійшло двоє солдатів з карабінами, забрали ремінь і кокарду з літерою «К» (Кароль І) з кашкета. Зауважив, що мають пришпилені стрічечки українських кольорів. В майстернях, до вже було тільки двоє водіїв, дізнався про занепад Австрії… Наступного дня на місці праці застав якогось студента, котрий мучився, намагаючись урухомити вантажівку… Обидвоє вибрали найкращий вантажний автомобіль і поїхали на збірний пункт при вулиці Польовій… Отримав завдання розвозити на вказані місця солдатів у тій частині Львова, яка була зайнята поляками. Певного дня, під час їзди з солдатами, нагрянули українці. Всі, хто був на автомашині, втекли, залишаючи мене – біда сама не ходить – з несправним автом. Якось видобувся звідти й зголосився на пляцувку при вулиці Бема. Офіціально мене не прийняли, але й не перешкоджали, аби там залишився. Завданням пляцувкі було обстрілювання казарм при вулиці Ґрудецькій і оборона вулиці Бема… Організація була фатальна, всі віддавали накази».

     Українська інвазія вразила Стемлєрів і мешканців Долини не менше, ніж людей у Львові. 2 листопада місто огорнув туман. Вдома вирішили, що крамницю відкриє Кароліна, а Хенрик підійде дещо пізніше, коли розвидниться. Однак Кароліна відразу повернулася зденервована, бо місцеві й приїжджі українці в австрійських одностроях й з голубо-жовтими кокардами перевіряли в усіх людей документи, а особливо у військових. Стривожений Хенрик поспішно подався до міста, де переконався, що в Старостві, у Відділі Повітовому й у Магістраті всі керівні посади зайняли українці. Побачив також згромаджений на ринку натовп солдатів в австрійських одностроях з українськими відзнаками, Січовиків (парамілітарна організація) і селянство з киями. Зорганізований похід закінчився дефілядою.

     Наступні дні в Долині були сповнені неспокою. Всіма дорогами поверталися з війни вимучені й зубожілі солдати, декотрі з українськими відзнаками. Українська жандармерія перевіряла тих, хто повертався, затримуючи колишніх легіонерів. Впроваджено поліційну годину, розпочалися ревізії й арешти поляків.

     Нова українська держава мала в Станіславові парламент, уряд, а також армію (Українська Галицька Армія). Головним командиром став отаман Григор Микєтий. Впроваджено власні грошові знаки – карбованці. В Долині старостою став адвокат Северин Данилович, комендантом міста – капітан Чапельський, а першим послом з Долини до парламенту – доктор Міхал Пачовський.

Літературний переклад  Юрія ПЕТРУХІНА

Фото до публікації ілюстративне