Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Долина»

Тип документу: . № 1193-32/2013 від 15.08.2013 . Стан: чинний Дата публікації: 15.08.2013

РІШЕННЯ

 

Від 15.08.2013. № 1193-32/2013

м. Долина

 

Про присвоєння звання

«Почесний громадянин міста Долина»

 

Враховуючи визначні особисті заслуги громадян перед територіальною громадою міста Долини в галузі охорони здоров’я, у національно-визвольній боротьбі за незалежність України, відповідно до Положення «Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Долина» затвердженого рішенням міської ради від 13.09.2008. № 1049-27/2008, керуючись Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”, міська рада

В И Р І Ш И Л А:

 

1. Присвоїти звання «Почесний громадянин міста Долина» за визначні особисті заслуги перед територіальною громадою міста:

– Квецку Дмитру Миколайовичу – ініціатору і засновнику Українського Національного Фронту, багаторічному політв’язню, видавцю і редактору самвидавських газет та журналів – посмертно;

– Січку Василю Петровичу  – дисиденту, політв’язню, політичному діячу, колишньому члену Української Гельсінської групи, лідеру Української Християнсько-Демократичної партії – посмертно;

– Яворського Казимира-Ярослава Андрійовича «Бей» – сотенному УПА, за виявлені героїзм і самопожертву у боротьбі за незалежну Українську державу – посмертно.

– Тарнавського Мирослава Васильовича – лікарю-кардіологу, ініціатору впровадження мережі дистанційного ЕКГ- консультування – посмертно.

2. Інформацію про почесних громадян міста Долина опублікувати у «Віснику міської ради» тижневика «Добра справа».

Міський голова                                                           Володимир Гаразд


Додаток 1 до рішення міської ради

   від 15.08.2013. № 1193-32/2013

 

 

Дмитро Миколайович

Квецко

(08.11.1935 – 15.10.2010)

Квецко Дмитро Миколайович — український дисидент, лідер й ідеолог підпільної націоналістичної організації «Український національний фронт», багаторічний радянський політв’язень.

Народився в сім’ї селян-бідняків. Рано осиротів. Родичі були в УПА.

1953 — після закінчення середньої школи у с. Витвиця працював бібліотекарем.

1954 — вступив на заочне відділення історичного факультету Львівського університету.

1954—1957 — проходив строкову військову службу в радянській армії.

1963 — закінчив історичний факультет Львівського університету, працював учителем, завучем у школах Долинського району.

1964 — разом із Зеновієм Красівським створив підпільну націоналістичну організацію «Український національний фронт» (УНФ), яка ставила метою боротьбу за незалежність. До УНФ увійшло понад два десятки осіб із декількох областей України, в тому числі З.Красівський, Я.Лесів, М.Дяк. УНФ проіснував до 1967 року. Група видавала журнал «Воля і Батьківщина» (вийшло 16 номерів). Члени УНФ поширили кількасот власних брошур і листівок у різних областях України (виготовляли їх на друкарській машинці в помешканнях і в бункері, облаштованому Квецком у Карпатах). Поширювали також знайдену пропагандистську літературу ОУН.

Д.Квецко був автором більшості статей, написав документи «Програмові вимоги УНФ» і «Наші завдання». Проект програми витікав із положень Програми ОУН(б), прийнятої на її III Зборі. Становище України в документах оцінювалося як колоніальне. Відкидаючи комуністичну доктрину і практику, Д.Квецько вважав, що у вільних країнах Заходу відбувається соціалізація громадських виробничих відносин. Для України він пропонував незалежний самостійний розвиток у вигляді «народного соціалізму», дуже близького до реалій західноєвропейської соціал-демократії.

Від імені УНФ властям УРСР і СРСР були надіслані документи «Меморандум 23 з’їздові КПРС» і «Заява УНФ» з політичними вимогами організації (дійшли до адресатів).

Заарештований 21 березня (інша версія — 23 березня) 1967 року. Показів не давав.

27 листопада того ж року на закритому виїзному засіданні Верховного Суду УРСР в Івано-Франківську був засуджений за звинуваченням у «зраді Батьківщини» та створенні антирадянської організації за ст. 56 і 64 КК УРСР до 20 років позбавлення волі з утриманням перших 5 років у тюрмі (відбував їх у Владимирському централі), 10 років виправної трудової колонії суворого режиму (у 1972—1975 рр. його утримували в таборі ЖХ-385/17-А в Мордовії, потім у Пермських таборах) і ще 5 років після цього був на засланні (м. Чуна, Іркутська область).

У таборах проводив акції протесту, голодування, писав політичні заяви, брав участь у передачі матеріалів з ув’язнення на волю.

Червень 1987 р. — вийшов на волю і повернувся на батьківщину. Перебував під наглядом КГБ. Попри це, відновив підпільну діяльність — друкував позацензурні машинописні часописи «Оновлення-87» (5 чисел), «Гомін перебудови» (2 числа), «Альтернатива» (до проголошення незалежності України — 58 чисел).

Останні роки прожив у рідному селі, де й похований.

Додаток 2 до рішення міської ради

   від 15.08.2013. № 1193-32/2013

 

 

Василь Петрович

Січко

(22.12.1956 – 17.11.1997)

 

Січко Василь Петрович народився 22 грудня 1956 року у пос. Стекольний, на 72-му км від м. Магадан.

Син учасників національно-визвольної боротьби, політвיязнів Стефанії Петраш та Петра Січка, які після 10 р. увיязнення вийшли на заслання. У 1957 році, на Великдень, сімיя повернулися у с. Витвиця Долинського р-ну на Станіславщині, а у 1958 оселилися в м. Долина.

Василь Січко був відмінником навчання, готувався на журналіста, був переможцем конкурсу обласної  газети «Комсомольський прапор», мав 22 публікації. У 1974 р. закінчив 10-й клас Долинської СШ № 1, та на журналістський факультет Львівського університету не був прийнятий як син колишніх політв’язнів. Рік працював токарем на Струтинському заводі металовиробів. В 1975 році потай вступив на факультет журналістики Київського університету. Через 2 тижні батько був викликаний до КДБ, де йому запропонували співпрацю, або ж син довше двох років в університеті не протримається. Батько відповів: “Я волію бачити дітей у тюрмі, чим зі зрадницькими дипломами”.

1976-77 В. Січко написав статті «Хрести на дорозі», «Чому мовчать радянські люди». Вони йому згодом були інкриміновані як антирадянські. У січні 1977 викладачка російської мови Парахіна поставила Січку «двійку» на екзамені, аргументуючи тим, що він не виконує її вимоги розмовляти в гуртожитку і в місті російською мовою та що в нього поганий акцент.  Декан Дмитро Прилюк не прийняв курсової роботи на тему “Охорона рідної природи”, бо Січко покликався на роман Олеся Гончара “Собор”. Парторг Анатолій Погрібний не зарахував залік. 20.07 В.Січко наказом ректора № 506 виключений з журналістського факультету “за неуспішність”. Січко оскаржив безпідставне недопущення його до сесії, а 12.08 надіслав до ЦК КПРС заяву про незаконне виключення його з університету. Відповідь надійшла з Міністерство освіти УРСР, що Січко виключений за «академзаборгованість». Тоді він 18.09 здав у Московський райвідділ міліції м. Києва документи громадянина СРСР і оприлюднив заяву про відмову від радянського громадянства та завимагав дозволу на еміґрацію до США для отримання громадянства цієї країни і набуття там вищої освіти. Також здав свій комсомольський квиток у ЦК ЛКСМУ. Оскільки зв’язку з правозахисниками і закордоном не мав, то батько Василя поїхав до Москви, зайшов у синагогу, помолився там і залишив під стіною пакет документів – своїх і синових. Через кілька днів радіостанція «Свобода» з Мюнхена вже говорила про них.

4.11.1977 міліція шукала Січка, щоб запроторити його на психіатричну експертизу, бо ніби він має намір спалитися на Хрещатику в Києві під час демонстрації 7 листопада. Він сховався, а батька затримали на кілька діб. 17.01 1978 Василя Січка підступно схопили кагебісти і в наручниках запроторили до Івано-Франківської психіатричної лікарні на експертизу. 31.01 батько добився прийому головного психіатра Міністерства охорони здоров’я СРСР О.О. Чуркіна, який сказав, що в радянській психіатрії відречення від громадянства вважається шизофренією. Однак того ж дня Січко був звільнений.

26.02.1978 року Василь Січко, а 30.04 його батько стають членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, їхні імена з’являються під документами УГГ.

9.01 1979 П. і В. Січки пробилися до зали, де йшов судовий процес  над членом УГГ Василем Стрільцівим і звернулися до свідків звинувачення з закликом не йти проти свого сумління і не піддаватися тискові КДБ. 7.03 ─ 10-годинний обшук у помешканні Січків у справі Олеся Бердника. 20.04 – виклик до КДБ.

22.05.1979, у день похорону у Львові композитора Володимира Івасюка, Петра і Василя Січків та В.Стрільціва викликано до КДБ в Івано-Франківськ. 10.06, на Трійцю, Січко. виступив на громадянській панахиді на Личаківському кладовищі і сказав, що В.Івасюк не покінчив самогубством – його замордували. Узяв квітку і склав присягу: “Друже, ми продовжимо боротьбу з ворогами, які знищили тебе, ми будемо боротися, поки Україна стане вільною і незалежною”. Батько підтримав сина і закликав присутніх підтримати діяльність УГГ.

27.06.1979 року прокурор Львівської області порушив кримінальну справу проти П. і В. Січків за ознаками ст. 187-І КК УРСР (“розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”), 5.07 вони були затримані. Василь Січко був запроторений до Львівської психіатричної лікарні на експертизу, де провів 40 діб. 24.07 мати, С.Петраш, звернулася у справі сина до комісії Львівської обласної судово-психіатричної експертизи, 10.08 – до лікаря Івано-Франківської психлікарні Бурдейного. 14.08 його визнано осудним і заарештовано. 26.09 закінчилося попереднє слідство у справі Січків, 22.11 їм пред’явлено обвинувальний висновок. Обидва відмовилися його підписати. 04.12 1979 у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над П. і В. Січками, про який родина не знала. Підсудні не вставали, не брали участі в суді, відмовилися від останнього слова. Вирок: синові – 3 роки таборів посиленого, батькові – 3 роки суворого режиму. 10.12 Січки відмовилися одержувати копію вироку і оскаржувати його в касаційному порядку.

11.12 – побачення з матір’ю, сестрою Оксаною та братом Володимиром, внаслідок чого брат був виключений з 3 курсу механіко-математичного факультету Київського держуніверситету і згодом увיязнений. 24.12 надали побачення з батьком на одну годину. У кінці грудня Василь Січко етапований у м.Черкаси, до табору посиленого режиму ЕЧ-325/62.

Листи Січка затримували, приїзди матері на побачення, як правило, оберталися увיязненням його в карцері. Так, 12.09 1981, коли приїхали мати і сестра, в С. раптом «виявили дизентерійні палички» і поклали в лікарню. Мати з дочкою оголосили голодівку протесту. За наступного приїзду, 12.10, його посадили в карцер.

3.12 1981, за півроку до закінчення терміну ув’язнення, Січко звинувачений у “зберіганні без мети збуту наркотичних речовин”, 10.12 1981 судовий відділ Придніпровського РВВС м. Черкаси порушив кримінальну справу № 1080 за ст. 229-6 ч.1 КК УРСР. 4.01 1982 Приднiпровський районний суд м. Черкаси у камері СІЗО засудив С. на 3 р. ув’язнення в таборах суворого режиму. Матір на суд не допустили. Далі Січко карався в таборі суворого режиму ИВ-301/86, м. Вінниця. 16.02 1982 Верховний Суд УРСР за дві хвилини розглянув скаргу С.Петраш на засудження сина.

Звільнений 7.07 1985, дістав рік адміністративного нагляду. Улаштувався на пилораму залiзобетонних виробiв у м. Долинi, але рентґен показав туберкульоз бiльш як рiчної давности. Рік лікувався. 1987 одружився з Лесею, 1988 народився син Петро, 1991 – донька Стефанія.

11.03.1988 оприлюднено Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськості про відновлення її діяльності, в числі 19 осіб – В.і П. Січки. У квітні 1988 Василь Січко пише програму і статут Українського Християнсько-Демократичного Фронту. 26.04, на другу річницю чорнобильської катастрофи, УХДФ уперше піднесла на мітингу у Львові синьо-жовтий прапор. Навесні ж 1988 – голодівки та мітинги в Галичині та в Москві з вимогою леґалізувати Українську Греко-Католицьку Церкву. Однин з організаторів – Січко, за що неодноразово був заарештований.

1.11.1988 – офіційна дата заснування УХДФ (Голова – Василь Січко, Установчий зיїзд 13.01 1989, з 21.04 1990 – УХДП). У травні 1989, в 10-у річницю загибелі В. Івасюка, УХДФ організувала панахиду на Личаківському цвинтарі, 4.06 – екологічний мітинг у Калуші, 11.06 – перший несанкціонований екологічний мітинг у Долині, за що 12.06 Січко заарештовано на 10 діб. 5.07 – «ювілейний» обшук у домі Січків. 07.07 В. і П. Січки заарештовані на 15 діб за організацію мітингів. У серпні Січка побито в м. Стрию на залізничній станції.

У липні 1990 Василь Січко бере участь у конференції Європарламенту в Люксембурзі, він делеґат конґресу Всесвітньої Антикомуністичної Ліґи в Брюсселі.

1994 Січко – кандидат у народні депутати України в Івано-Франківському окрузі № 157.

З 1995 Січко – Почесний Голова УХДП з правом вето. 27.05.1996 поїхав до США. Уночі з 21 на 22.06 1996 був отруєний в потязі Київ – Львів, після чого знову виїхав до США. 16.11.1997 в останній телефонній розмові з батьком сказав, що повертається в Україну з наміром знову очолити УХДП. 17.11 загинув у помешканні в пожежі. 30.11 1997 стараннями брата Володимира тіло привезене до Львова. 2.12 похований поруч з матір’ю на Личаківському цвинтарі.

Державні нагороди :   Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

Додаток 3 до рішення міської ради

   від 15.08.2013. № 1193-32/2013

 

 

 

Казимир-Ярослав Андрійович

Яворський «Бей»

( 1921-31.12.1947)

 

Історія українського повстанського руху 40—50-х років минулого століття багата на героїзм та самопосвяту, проте не всі загиблі в тому протистоянні окупаційній силі відомі та належно оцінені нині. Одним із незаперечних героїв є і сотенний «Бей».

Ось коротка характеристика «Бея» та його сотні «Хорти» зі спогадів одного з організаторів збройної боротьби на Прикарпатті, справжнього імені якого донедавна не знали навіть науковці, підполковника УПА Степана Фрасуляка — «Хмеля», шефа штабу ВО–4 «Говерла» та члена Крайового військового штабу групи «УПА-Захід». Йому за розпорядженням керівництва підпілля було доручено в 1945—1949 роках на підставі документів писати книжки про УПА.

В полудневій Калущині (Болехівщина) квартирувала сотня «Хорти». Її сотенним був славний, майже легендарний «Бей». Військовий вишкіл він здобув у легіоні ОУНѕ За большевицької окупації «Бей» очолив відділ «Хорти». Влучна назва відділу, бо він зі своїми повстанцями-«хортами» все був в русі, все наскакував на ворога. Большевики не чулися безпечно навіть у таких районних центрах, як Калуш і Болехів, де було по кілька тисяч війська. Для «Бея» було нічим піти перебраним до районного міста та «намокрокропнути» якогось визначного партійця або енкаведиста. Або, довідавшися, що йде гастроля московського театру, в той вечір зробити скок на гарбарню або якусь іншу установу. Тоді в театрі на крики «Бей!» поставала страшна паніка.

Були бої, в яких большевики теребили ряди «Бея». Тоді «Бей» був страшний. За свого загиблого стрільця клав десятками большевиків. «Бей» тримав військо залізною рукою. В його сотні не було боягузів та слабодухів. Де найнебезпечніше, де найслабше місце — там «Бей»ѕ «Бей» був у бою усе напереді. Він зі всіх командирів УПА був найбільше разів ранений. В узнанні великих заслуг у бойових акціях відзначений Золотим Хрестом Бойової заслуги та найбільшою кількістю зірок за поранення

«Бей» зі своєю сотнею «Хорти» часто рейдував з Калущини в Карпати разом із сотнею «Опришки», якою командував «Довбуш». Дуже часто ці сотні потрапляли в засідки чекістів.. У грудні 1945 року сотні «Бея» і «Довбуша» здійснили рейд на Долинщину (тепер Івано-Франківська обл.). На п’яти їм наступали загони НКВС, намагаючись оточити і знищити. Великий сніг не дозволяв повстанцям відірватися від чекістів.

Пройшовши села Мізунь, Кальну, Розточки, сотні розійшлися: «Довбуш» пішов на Слободу Болехівську, а «Бей» — у Церківну, де 11 грудня його сотня розквартирувалася в горішньому кінці села. Після короткого відпочинку варта повідомила, що слідами сотні прямує велика військова колона. Сотенний «Бей» вирішив провчити, як він казав, «шміраків» і підготував для них пастку: сотня, заплутавши сліди на снігу, зайняла в лісі вигідні позиції для обстрілу відкритого поля. За свідченням селян, з усіх боків кілька годин на підмогу їм сунули свіжі сили москалів: одна колона з південного напрямку, з Розточок через Перенизь, друга з північного — з Поляниць, третя з північно-західного — із Сукіля і Сколе, а Болехівський гарнізон — зі сходу. Сотню «Бея» було оточено з усіх боків, становище ставало критичним. З настанням вечора «Бей» наказав «хортам» іти на прорив. Повстанці кинулися на ворога. Це було настільки несподівано, що чекісти не витримали атаки, незважаючи на свою майже 10-кратну кількісну перевагу. Кільце ворога було прорвано, і сотня «Бея» вирвалася з оточення та подалася в бік села Поляниці, а звідти горами — в Сколівщину. Ще один день чекісти переслідували сотню, але, вдало маневруючи, їй вдалося відірватись від ворога. Того дня більшовики мали великі втрати: 221 убитого, в т. ч. майор і два капітани, та 47 поранених. В цьому бою віддали свої молоді життя 18 повстанців, було поранено шістьох, серед них — і сотенного «Бея».

Хто ж такий «Бей»? Донедавна мало кому було відоме справжнє прізвище та ім’я цього надзвичайно сміливого воїна, який із своєю сотнею наводив панічний страх на «визволителів» та їхніх прихвоснів на Калущині, Болехівщині, Рожнятівщині, Долинщині (тепер Івано-Франківська обл.), Стрийщині та Сколівщині (тепер Львівська обл.). Слава про сотенного лунала по всьому Прикарпаттю.

«Бей» народився 1921 року у с. Вілька Поторицька (тепер — с. Велике) Сокальського району, Львівської області в багатодітній селянській родині. Крім нього, були два брати — Стефан та Андрій і три сестри — Юзефа, Катерина та Софія. Маму «Бея», Марію, енкаведисти вбили в лісі неподалік с. Бендюг, коли вона поверталася додому. Відомостей про дитячі та юнацькі роки «Бея» знайти поки що не вдалося. З приходом «визволителів» у 1939 році 18-річний Казимир переходить кордон і потрапляє у Польщу, а далі в Німеччину.

Коли в квітні 1941 року було створено дружини українських націоналістів (ДУН), Казимир вступив і пройшов навчання в батальйоні «Нахтігаль» («Соловейко»), названий так тому, що в ньому діяв славетний хор під керівництвом Петра Гудзоватого («Очеретенка»). «Бей» пройшов у ДУНі не лише добрий військовий вишкіл, а й здобув твердий гарт і  військовий досвід. Він пізнав організацію, стратегію і тактику партизанської боротьби. Коли на Волині почала утворюватися УПА, «Бей» перейшов туди.

Згодом в Галичині було організовано перші відділи УНС (Української народної самооборони), «Бея» скерували як чотового-інструктора до сотні «Кривоносці», створеної у 1943 році біля с. Бряза (тепер Козаківка Долинського району) при вишкільному курені «Гайдамаки». Своє завдання інструктора «Бей» виконував більше практично, як теоретично, так, що німці в своїх таємних повідомленнях наказували жандармерії та поліції «Бея знищити». В одному бою з німцями він був важко поранений.

Після Великодня мобілізаційним референтом Калуського окружного проводу ОУН Іваном Кобилинцем «Козаком» з самооборонних кущів сформовані повстанські відділи. Тут організовано також сотню «Заграва» (в котрій «Бей» був чотовим), що входила в курінь «Промінь», який розмістився у Розтоці біля с.Липи (тепер Долинського району) і налічував 537 повстанців.

9 вересня 1944 року провідник ОУН «Нечай» (Лаврів Іван) провів реорганізацію повстанських відділів у Калуській окрузі та організував нові відділи (сотні) в Болохівських лісах. Командиром новоствореної сотні «Хорти» був призначений «Бей». Сотня входила в курінь «Заграва» під командуванням «Ромка» (Мончаківського Романа). «Ромко», як і «Бей», проходив вишкіл у складі ДУНу.

Повстанці любили і поважали «Бея». Він майстерно проводив засідки, в бою був завжди попереду. Головний військовий штаб УПА підвищив його до хорунжого з датою старшинства від 31 серпня 1945 р. та до сотника  — 22 січня 1946 р. З усіх командирів УПА він найчастіше зазнавав поранень, у 1946 році отримав 5-у Золоту зірку за 10-те поранення. В його тілі залишилися рештки від семи куль.  В дні національних свят «Бей» часто організовував в селах мистецькі виступи та лекції для населення.

Після закінчення Другої світової війни боротьба УПА за Українську Самостійну Соборну Державу продовжується. У травні 1945 року проведено ряд змін в команднім складі УПА і реорганізовано повстанські відділи (сотні). На чолі Калуської округи або відтинка ТВ-23 «Магура», до якого входила сотня «Хорти» (сотенний «Бей») , став командир «Козак» (Косарчин Ярослав).

До відтинка ТВ-23 «Магура» входили також сотні «Летуни» (сотенний «Середний»), «Вітрогони» (сотенний «Тютюнник»), «Круки» (сотенний «Моряк»), «Рисі» (сотенний Гонта»), «Бистриця» (сотенний «Донський»), «Журавлі» (сотенний «Грізний»), «Опришки» (сотенний «Довбуш»).

 Після поранення «Бея» в бою в урочищі «Підцапова» біля с. Церківни Долинського району сотня «Хорти» зазнала великих втрат під час зимової блокади 1945—1946 рр., коли Москва кинула на терени Західної України 585 тисяч спеціально вимуштруваних і озброєних карателів. Одужавши, «Бей» зібрав рештки своєї сотні і 4 травня 1946 року почав діяти. 13 жовтня 1946 року сапери з його сотні висадили в повітря поїзд МВД на лінії Долина — Калуш, знищивши 100 чекістів, серед яких були й високопосадовці.

Кремль був незадоволений, що рух опору в Західній Україні не знищений (на кінець 1946 року налічував 14 окружних, 35 надрайонних проводів ОУН і 469 підвідділів УПА), незважаючи на дві «Великі блокади», незважаючи  на 97 903 спецоперації проти нього за 1945-1946 рр.

Для ліквідації збройного підпілля на Станіславщину (тепер Івано-Франківщина) направлено відбірні, найдосвідченіші кадри. Начальником відділу «2-Н», а згодом начальником обласного управління МГБ призначено Арсена Костенка. Головним завданням відділу «2-Н» були: агентурне проникнення в середовище ОУН і УПА; дискредитація його керівництва серед населення, його «оперативна» розробка, захоплення та знищення; моральне розкладання підпілля за допомоги агентури та провокацій.

В таких надзвичайно складних умовах повстанці вели нерівну, важку боротьбу, а для проживання, відпочинку та сну використовували криївки, які будували в хатах, на полі та в лісі, як правило біля річок та потоків. «Бей», також переховувався в криївках, які були в різних місцях (в т.ч. в с. Велика Тур’я Долинського району).

МГБ, використовуючи свою агентуру, все ближче підбиралася до «Бея» та інших керівників підпілля. Воно розпускало різні брудні чутки про «Бея», щоб дискредитувати його в очах населення, повстанців та служби Безпеки. Для того, щоб люди боялися спілкуватися з ним, не пускали до хат, не ділилися їжею була поширена чутка, що «Бей» хворий небезпечною хворобою, венерично хворий і т.п. А основна дезінформація, абсурдність якої показали подальші події, полягала в тому, що ніби-то «Бей» – агент чекістів, тому він безстрашний, тому в бою завжди попереду, тому живий, хоч 17 разів ранений!

Та, напевно, початком кінця для підпілля на Калущині стало те, що 5 листопада 1947 року до рук МГБ потрапив провідник ОУН Калуського району «полтавець». «Остапенко» – Михайло Магас, про що не знав ніхто з підпілля. Він погодився наспів працю з ворогом і став надзвичайно діяльним агентом МГБ.  Найімовірніше, саме «завдяки» М.Магасу загинув 26-річний сотник УПА, бестрашний та непохитний воїн за Українську Самостійну  Соборну державу, великий український патріот, Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги «Бей» – Яворський Казимир-Ярослав Андрійович.

Зі слів Є. Квятковської, перед тим жінка, котра «переховувалася в селі», повідомила «Бея», що лікар Матросян, який «лікував як одних так і других»  працює на чекістів, і той вирішив це перевірити. Ось як цю трагічну подію згадує Анна Федун (Лазоришин) 1928 р. н., яка мешкала у сусідстві: «Був гарний морозний грудневий день 1947 року. Лежав неглибокий сніг. «Бей» із «Туром» чекали в хаті Ілька Лазоришина з вузькоколійки лікаря. Вже вечоріло. Поверталися робітники з роботи від колії центральною вулицею села, з ними йшов і лікар. Хата Лазоришиних була дуже близько від дороги, за 4-5 метрів. Коли лікар зайшов до хати, на вулицю вийшла дочка сусідів Марія, щоб пильнувати, чи не йдуть москалі. «Тур» затулив вікно подушкою, щоб не було видно світла на дорогу. Коли дівчина побачила боївку москалів, побігла до хати. Побачивши це та світло, яке пробивалося крізь  щілину, москалі обскочили хату. А звідти вибігли «Бей» з «Туром» і не давали москалям рушити з місця, бо били по них з автоматів. «Тур» перескочив через перелаз на наше подвір’я, вбив москаля, що біг по містку до нашої хати з дороги і міг втекти. «Бей» через поранену ногу не міг швидко бігти і на перелазі його застрелили енкаведисти. Кажуть, що в нього ще заїв автомат «папашка». «Тур» від наших воріт побіг йому на допомогу, та його також вбили коло нашої криниці. Це сталося за два дні до Миколая 47-го року, близько 6-ї години вечора». Тіла вбитих повстанців, як згадує Н. Паньків, чекісти кинули на автомашину, завезли в Долину і оперли до паркана НКВД, що був у Старій Долині. Там я їх бачила».

В пам’яті людей «Бей» залишився як надзвичайно сміливий, рішучий, винахідливий, витривалий воїн, український патріот, сильний духом і тілом. Людина слова і дії. До підлеглих дуже вимогливий, жорсткий, в сотні тримав залізну дисципліну та піклувався про кожного підлеглого зокрема, в бою не ховався за їхніми спинами — був завжди попереду. Це був гарний молодий хлопець, середнього зросту, русявий. Любив співати, жартувати, веселитися.

Ось як згадує свого командира розвідниця сотенного та дуже близька йому людина Парасковія Сікора 1929 р. н. (мешкає в м. Калуші) на той час вчителька в с. Болохові:

«Був командир «Бей» товариський. Мав гарний, милозвучний голос і тому звертав на себе увагу. Улюбленою його піснею, яку він часто наспівував, була «Подай, дівчино, руку на прощання». Кожна зустріч зі Славком для мене була святом. Про що би не говорили ми, нам завжди було цікаво. «Бей» був чудовим оповідачем. Говорив жваво і весь час сипав жартами. Військову справу командир любив натхненно. Мабуть, це було його покликання. Його сотня «Хорти» виходила переможцем у багатьох боях із чекістами. Він був цілковито певний, що Україна буде вільною, такою часто бачив її в снах. Вважав за честь віддати своє життя за неї. Був дуже щирою людиною: повстанцеві чи селянинові міг віддати останню сорочку.

Наша дружба з часом переросла в кохання, і ми вирішили одружитися. Та не судилося…»

До сьогоднішнього дня невідомо, де у Долині поховане тіло «Бея».

 

Додаток 4 до рішення міської ради

   від 15.08.2013. № 1193-32/2013

 

 

Мирослав Васильович

Тарнавський

(15.09.1952 – 21.01.2012)

 

Мирослав Васильович Тарнавський народився 15 вересня 1952 року в с.Попелі на Львівщині. В 1972 році після закінчення медучилища його працевлаштували санітарним фельдшером Жовківської дільничної лікарні Кам’янко-Бузького району, того ж  року призвали на військову службу. В 1973 році вступив на перший курс лікувального факультету військової академії імені Пирогова в Ленінграді, а згодом перевівся до Львівського медичного інституту, який закінчив в 1979 році.

В 1979-1980 роках проходив навчання в  інтернатурі за спеціальністю «Терапія» на базі Долинської ЦРЛ.

 З 1980 по 1984 роки працював головним лікарем Витвицької амбулаторії.

В період з 1984 по 1988 роки завідував терапевтичним відділенням ЦРЛ.  Протягом періоду лікарської роботи Мирослав Васильович постійно навчався, а вихідні дні чергував в кардіологічному центрі м. Івано-Франківська без будь-якої оплати, переймав досвід кардіологів-реаніматологів обласного центру.

Впродовж 1988-1990 років навчався в клінічній ординатурі при Київському науково-дослідному інституті кардіології ім. академіка Стражеско.

Після закінчення і до останнього дня працював лікарем-кардіологом терапевтичного відділення центральної районної лікарні.

Один з перших в Україні в 2007 році запровадив систему «Телекард», дорожив часом, щоб вчасно надавати допомогу людям з гірських сіл. Кардіолог-новатор, учасник міжнародних конференцій, на яких розвивав тему мережі дистанційного ЕКГ- консультування, де підтримували і визнавали його, як представника України кардіологи світу. Про нього колеги й пацієнти казали – лікар від Бога – і він це твердження оправдовував щоденно своєю самовідданою працею.

21 січня 2012 року по дорозі на роботу Мирослав Тарнавський  – трагічно загинув.