Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Долина»

Тип документу: . № 319-9/2011 від 04.08.2011. Стан: чинний Дата публікації: 04.08.2011

РІШЕННЯ

 

Від 04.08.2011. № 319-9/2011

м. Долина

 

Про присвоєння звання

«Почесний громадянин міста Долина»

 

Враховуючи визначний особистий внесок у соціальний, науково-освітній розвиток міста Долини, активну участь у справі відродження та примноження надбань національної культури, відповідно до Положення «Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Долина» затвердженого рішенням міської ради від 13.09.2008. № 1049-27/2008, керуючись Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”, міська рада

 

В И Р І Ш И Л А :

 

1. Присвоїти звання «Почесний громадянин міста Долина»:

 

Алиськевич Любові Михайлівні – видатному педагогу, пропагандисту української музичної культури та народної творчості, активісту громадського життя міста та району, – посмертно;

Антоновичу Володимиру Йосиповичу – видатному педагогу, першому директору Долинської музичної школи, пропагандисту української музичної культури та народної творчості, активісту громадського життя міста та району, – посмертно;

Стецику Василю Прокоповичу – видатному музиканту, композитору, активному пропагандисту української музичної культури.

 

2. Інформацію про почесних громадян міста Долина опублікувати у «Віснику міської ради» тижневика «Добра справа» та на сайті міської ради.

 

 

 

Міський голова                                                                    Володимир Гаразд

 

 Додаток 1 до рішення міської ради

                                                                                    від 04.08.2011 № 319-9/2011

Алиськевич Любов Михайлівна

(01.01.1916 – 09.05.2007)

Алиськевич Любов Михайлівна (дівоче прізвище Стефанівська) народилась 1 січня 1916 року в родині галицьких інтелігентів, які все своє життя прожили у Львові та присвятили музиці. Мама (Стефанія Стефанівська) грала на фортепіано, мала гарний голос, співала в церковному хорі собору св. Юра, співочому товаристві «Боян» на протязі 25 років. Батько був промисловцем, громадським діячем, також співав у хорі товариства «Зоря». З раннього дитинства дівчинка мала можливість відвідувати концерти піаністки Люби Колесси, співаків Михайла Голинського, Соломії Крушельницької, Одарки Бандрівської.

З 1923 по 1939 рр. навчалась у вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові по класу фортепіано. Закінчила концертний курс. Її вчителями були видатні українські композитори Василь Барвінський, Станіслав Людкевич, Нестор Нижанківський, Микола Колесса, а також Ольга Бандрівська, Тарас Шухевич.

Одночасно навчалась з 1936 по 1939 рр. у Львівському університеті на гуманітарному відділі вивчаючи німецьку мову, музикознавство, історію мистецтв.

Протягом 1939 – 1941 рр. працює викладачем по класу фортепіано у Львівському палаці піонерів.

У 1948 році разом із чоловіком переїхала в м. Долина Станіславської області. Тут починає працювати художнім керівником в районному Будинку піонерів та школярів. Як концертмейстер працювала з учнівським хором. Також займалась індивідуально, підготовляючи сольні номери. На запрошення дирекції Долинської середньої школи №1 та керівника хору Дорожівської Г.П. стала працювати концертмейстером школи. Разом з керівником хору організовувала інструментальні гуртки. В 1950 році відбувся успішний виступ камерного класу Алиськевич Л. М. на районній художній олімпіаді. Згодом стала працювати концертмейстером в Одиницькій восьмирічній школі Долинського району. Так як в той час людей з музичною освітою майже не було, Алиськевич Л.М. прийняла пропозицію стати музичним керівником дитячого будинку та дитсадка.

Коли організувався Вчительський районний хор, в 1957 р. Алиськевич стала працювати концертмейстером.

У зв’язку з відсутністю підручників для співу, Любов Алиськевич організовувала для хорів пісні, вокальні ансамблі, розписувала партії для хору, робила інструментовки, обробки народних пісень. Допомагала драматичним гурткам районного Будинку культури в популяризації вистави М. Лисенка «Наталка Полтавка», акомпануючи на фортепіано. Часто учасники драмгуртків виїжджали в інші міста і села району, з ними була і Любов Михайлівна.

У 1955 році разом із В.Антоновичем долучилася до створення музичної школи в Долині, в якій працювала до 1997 року. Впродовж 27 років очолювала фортепіанний відділ, була завпедом школи, головою ради наставників. Людина високої внутрішньої культури, виняткової ерудиції, вона була наставником та добрим порадником для викладачів школи. «На творах В. Барвінського, інших українських класиків я виховала понад 40 випускників, які пов’язали своє життя з музикою. Восьмеро моїх вихованців працюють у цій школі»,- згадувала Любов Михайлівна.

У 1961 році підготувала оперу «Коза-Дереза» М. Лисенка разом з викладачем музично-теоретичного відділу Л. Качмар та тодішнім директором музичної школи В. Антоновичем.

Як викладач по класу фортепіано, Любов Михайлівна займала активну позицію в громадському житті міста та району, допомагаючи та сприяючи розвитку народної творчості. Брала участь в концертах-лекціях Університету культури, хорі медичних працівників, допомагала хору с. Оболоня  Долинського району. Неодноразово приймала участь у конференціях та семінарах викладачів піаністів в м.Львові, керівником яких була Герасимович Д.М.

Алиськевич Любов Михайлівна нагороджена грамотами Міністерства культури УРСР за сумлінну роботу, ювілейною медаллю «За доблестный труд», багатьма грамотами обласного управління культури та райдержадміністрації за досягнуті успіхи у вихованні молодих музикантів.

Алиськевич Л.М. – палка прихильниця і пропагандист української музичної культури. За її ініціативи, при щирій підтримці громадськості району були відкриті меморіальні дошки композиторові Я. Лопатинському, педагогу та літературознавцю М.Пачовському.

Алиськевич Л.М. багато сил і наполегливості віддала вивченню і збагаченню творчої спадщини професорів музики В.Барвінського, Т.Шухевича. Великий життєвий досвід, належна теоретична підготовка дозволяла робити їй це зі знанням справи,на високому професійному рівні.

Після смерті чоловіка повертається до Львова, де 9 травня 2007 року помирає.

Похована на Личаківському кладовищі в родинному склепі.

 

Додаток 2 до рішення міської ради

                                                                                    від 04.08.2011 № 319-9/2011

Антонович Володимир Йосипович

(20.03.1913 – 23.02.2010)

Володимир Йосипович Антонович народився 20 березня 1913 року в м.Долина, на Новичці. Батько, Йосип Миколайович – майстер-солевар, у свій час навчався в Бохні і Величці. Мама, Угринівська Марія Михайлівна, закінчила семінарію. Педагогічні знання допомогли їй виховати шестеро дітей.

В перший клас Володимир іде у польську школу з безкоштовною формою навчання, де починаються конфлікти з вчителькою, яка вимагає розмовляти тільки по-польськи. Не бажаючи бачити сина приниженим, Марія Михайлівна переводить його в Рідну школу. Його однокласниками стають Мирослав Любачівський, Омелян Антонович.

В 1933 році Володимир закінчує Львівський музичний інститут і знаходить роботу в театрі міста Бялостока. Стає диригентом оркестру, заводить знайомство з акторами Стефою Стадник і Гелясом. Але довго там не затримується. Згодом знаходить роботу в Рава-Руській, де стає керівником оркестру мандоліністів в гімназії.

З 1936 року проходить службу в армії, в Познані. На запрошення брата, Володимир приїжджає у Варшаву, де стає вільним слухачем по курсу стоматології. Через хворобу матері змушений повернутися в рідну Долину. Починає викладати музику і співи в Рідній школі. Бере активну участь у просвітницькій роботі серед селян, пішки обходить багато сіл Долинщини, Рожнятівщини та Болехівщини, де пропагує створення кооперативів, об’єднання в спілки, навчає новим технологіям сільськогосподарських робіт.

В 1939 році як резервіст мобілізований в армію і разом зі своєю частиною приймає перший бій з фашистами та потрапляє в полон. З табору Володимира визволили його брати Юліан і Михайло, які через італійське посольство домоглися свободи полоненим українцям.

Згодом Антонович працює на будівництві моста у Варшаві.

В 1942 році повертається в Долину, де доглядає хвору маму, яка помирає у нього на руках. Відкриває магазин українського шкільництва, відновлює репетиції духового оркестру, вчить грі на духових інструментах багатьох охочих.

За щасливим збігом обставин Володимиру вдається не потрапити на службу в радянську армію. Йому пропонують роботу в Гуцульському ансамблі. В той час спеціалістів було обмаль, тому Антоновичу дають бронь і він починає працювати диригентом в Гуцульському ансамблі. Він добре знає німецьку мову і латину тому через півтора року його запрошують працювати в Станіславському медичному інституті на кафедрі іноземних мов старшим викладачем. Своєї улюбленої справи не покидає – керує хором в медінституті, художньою самодіяльністю ГПО, працює художнім керівником клубу нафтовиків м. Долина. Ці колективи беруть участь в різноманітних показах і концертах, виступають в Києві, де здобувають нагороди, почесні грамоти.

З вересня 1954 року Володимир Антонович працює педагогом духових інструментів в Станіславському музучилищі. Разом з іншими долинянами починає організовувати музичну школу в м. Долина.

27.08.1955р. переведений обласним відділом культури на посаду директора музичної школи. Крім того, працює керівником хору і оркестру лісокомбінату, нафтопромислу. Організовує філії музичної школи в м. Болехів та смт. Вигода, де створює чудовий педагогічний колектив.

З вересня 1960 року – виконуючий обов’язків завкафедри, старший викладач кафедри музики і співу Івано-Франківського педінституту. Організовує і керує духовим оркестром інституту, бере активну участь у всіх культурно-просвітницьких і мистецьких заходах. До 1978 року працює на теоретично-інструментальній кафедрі.

Все його життя було в музиці, ніби перша і остання любов. Він цікавився всім: і політикою, і мистецтвом, і культурою, і спортом, дуже любив спілкуватися з людьми. За своє життя був чудовим пасічником, любив землю і вирощував різноманітну городину, плекав сади, де на одному дереві прищеплював різні сорти яблук і груш. З молодості і до старості вмів робити все: і полагодити годинник, і електроприлади, змайструвати щось із дерева чи металу. Володимир Антонович – український патріот, який любив свою землю і народ. Дуже працьовитий і начитаний, прекрасний педагог. Він багато безкорисливо працював і допомагав іншим.

Володимир Йосипович помер 23.02.2010 року.

 

Додаток 3 до рішення міської ради

                                                                                    від 04.08.2011 № 319-9/2011

Стецик Василь Прокопович

(31.01.1942)

 

Василь Стецик народився 31 січня 1942 року в покутському селі Вовчківці, що за кілька кілометрів від Снятина. Земля Василя Стефаника, Марка Черемшини, Василя Касіяна, багатьох інших відомих світових діячів культури і мистецтва, подарувала щедрість таланту і йому.

3 юних літ, а вони, випали на тяжкі воєнні та повоєнні роки, заслуховувався стрілецькими та повстанськими піснями, а також весільними та святковими мелодіями. Вовчківці, як і інші села Покуття та Галичини загалом, їх не лише співали, але народжували, огортали світлою любов’ю і ласкою. Бо часто-густо те, що не можна було сказати в голос, висловлювалося мовою пісні. А мова пісні – це та мова, що йде від серця до серця, додає людям сили, впевненості і віри в себе.

Після закінчення навчання в Івано-Франківському педагогічному інституті імені В.Стефаника, Василь Стецик поповнив в когорту творчих працівників Долинського РБК – це було в 1964 році. Тут доля посміхнулася йому, подарувала можливість працювати з такими талановитими людьми сцени, як Ю.Соловій, А.Зібаровська. Вони зуміли розпізнати в ньому митця і вплинути на його подальшу долю. Він акомпанує ансамблю танцю «Веселка» та хоровій капелі «Верховина», солістам М.Ковтку і М.Буник. Разом із ними росте його майстерне виконання.

В 70-их роках він організовує вперше в Долині молодіжний вокальний інструментальний ансамбль. Збереглася платівка, де записано В.Стецика «Люблю Тебе мій рідний краю», у виконанні М.Ковтка, навіть в обласному центрі були приємно подивовані цьому колективу.

Саме в РБК, в 1977 року він створює оркестр народних інструментів, в якому об’єднав талановитих музикантів, музика якого з перших своїх виступів заполонила серця глядачів. Було багато концертів, творчих поїздок, успіхів і завжди музика колективу будила недоторкані струни людської душі. І нагородження не забарилося, в 1980 році оркестру присвоєно звання «Народний». І все це завдяки творчій співпраці учасників оркестру та його керівника.

Недаремно шлях його творчого становлення щедро позначений дипломами, грамотами, урядовими нагородами.

Пізніше В.Стецик пише власні обробки для оркестру, готує оркестровки для ансамблю танцю «Веселка». Разом з ними колектив мав честь представляти мистецтво Прикарпаття на Полтавщині, в Новгороді, Москві, Криму, Молдавії, Прибалтиці, та далеко за межами України.

Згодом він переходить працювати художнім керівником Будинку Техніки підприємства «Долинанафтогаз», де ще яскравіше засвітилися грані його таланту і творчі пошуки на царині мистецтва були належно поціновані.

І ось нагорода за працю – Указом Голови Верховної Ради України від 22 листопада 1989 року, йому присвоєно звання «Заслужений працівник культури України».

У Будинку Техніки, він створює прекрасний чоловічий ансамбль «Байрак», з яким зумів завоювати шану і визнання «Народний аматорський».

Знають Стецика в Снятині, Івано-Франківську, знають і в Києві, бо своєю творчою працею, Василь Прокопович давно здобув заслужену шану і визнання. У місті нафтовиків вже звикли з тим, що там, де Василь Стецик, там музика, пісня, щиросердечний жарт, цікаві розповіді про обранців пісенної долі. Багатьох із них Василь Прокопович знає особисто, бо життя подарувало йому хвилюючі зустрічі з ними.

Талановитий музикант, прекрасний керівник оркестру, здібний організатор – це не єдині грані творчості В.Стецика.

Одного разу, Ангел розбудив у ньому ще один талант – композитора. І з того часу Василь Стецик дав крила не одній пісні та мелодії. Серед них і пісні на власні вірші.

Будучи баяністом-професіоналом, талановитий долинянин, займається музичною творчістю, пише вірші. Тому серед написаних ним пісень є пісні, в яких він виступає і як композитор, і як поет. Його пісні в репертуарі народного артиста України, Володимира Піруса, вокального ансамблю «Росинка» Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, вони в репертуарі інших професійних і аматорських колективів Прикарпаття, у пісенній фонотеці Івано-Франківського обласного та національного українського радіо.

У 2006 році Василь Прокопович видав книжку «І буде зватись Україною».